Читати книгу - "Іствікські відьми"

скуйовдженої трави, синюватою пузирчастою кригою; влітку воно перетворилося на міцне сплетіння зеленого листя й чорних стеблин — папороті, лопухи й дика малина — так, що око не могло розгледіти нічого далі за кілька футів, і куди ніхто й ніколи не ступить: колючки й вогкість під ногами були аж надто непривабливі. В дитинстві, ще до того віку, коли десь у шостому класі хлопчики починають соромитись того, що з ними граються дівчатка, вона непогано грала у софтбол; тож вона розмахнулася й кинула фігурку — сам лише віск і голки, таку легеньку, що вона полетіла, ніби камінь, пошпурений десь на місяці, — настільки далеко в буйний розмай, як тільки могла. Може, впаде в якийсь клаптик в’язкої води й потоне. Може, червоноплечі дрозди розклюють фольгу й прикрасять нею свої гнізда. Александра хотіла, щоб тієї речі не стало, щоб її щось поглинуло, розчинило, щоб вона загубилася серед буяння природи.

Нарешті всім трьом удалося організувати четвер, коли вони знову побачили одна одну, у крихітному будиночку Зукі на Гемлок-лейн.

— Але ж як гарно! — вигукнула Джейн Смарт, прийшовши з запізненням, майже ні у що не вдягнена: пластикові босоніжки й міні-сукенка в клітинку з бретельками, зав’язаними ззаду на шиї, щоб не зіпсувати засмагу.

Вона прибрала м’якого кольору мокки, втім зістарена шкіра під очима була все одно біла і зморшкувата, а на лівій нозі проглядалися бузкові брижі варикозних вен: крихітна низка невеличких припухлостей, як на тих нечітких фотографіях, за допомогою яких люди намагаються довести існування Лохнеського чудовиська. Попри те, Джейн мала вигляд бадьорої, товстошкірої карги у своїй стихії.

— Господи, вона має просто жахливий вигляд! — кинула вона й усілася з мартіні в одне з поскубаних крісел Зукі.

Мартіні було слизького ртутного кольору, а оливка, що плавала в ньому, нагадувала рептиляче око з червоною райдужкою.

— Хто? — спитала Александра, і так добре знаючи, про кого вона.

— Наша люба місіс Ван Горн, звісно, — відповіла Джейн. — Навіть під яскравим сонцем, на Док-стрит у середині липня, вона виглядає, ніби вилізла з погреба. Їй стало нахабності підійти до мене, хоч я й намагалася нишком прослизнути в «Дзявкучого лиса».

— Бідолашка, — сказала Зукі, напихаючи рот солоним пеканом і усміхнено жуючи.

Влітку вона носила прохолодніший відтінок губної помади, а на її крихітному аморфному переніссі облуплювалася стара засмага.

— Гадаю, від хіміотерапії в неї повилазило волосся, тож зараз вона носить косинку, — сказала Джейн. — До речі, їй личить.

— І що вона тобі сказала? — спитала Александра.

— Ой, та як завжди оце «яка приємна несподіванка», і «ми з Деррілом вас давно не бачили», і «якось приходьте поплавати в заплаві». Відкараскалася від неї як могла. Справді. Яке лицемірство. Вона ж нас ненавидить, кажу вам.

— А вона казала щось про свою хворобу? — спитала Александра.

— Жодного слова. Тільки либилась. «Яка ж чудова погода!» «А ти чула, що Артур Геллібред купив собі милий човен “Геррешофф”?» От як вона нам відплачує.

Александра подумала, може, розповісти їм про дзвінок Дженні минулого місяця, але вирішила не піднімати її прохання на глум.

Однак затим вирішила, що по-справжньому має бути вірна своїм сестрам, своєму ковену.

— Минулого місяця вона дзвонила мені, — сказала вона, — казала про набряки, які уявляла скрізь. Хотіла прийти побачитися зі мною. Ніби я можу зцілити її.

— Як же це мило, — сказала Джейн. — І що ти їй сказала?

— Відмовила. Мені дійсно не хочеться бачити її, мені було б дуже ніяково. А от що я таки зробила, мушу зізнатися, — це взяла ту кляту ляльку й утопила в болоті біля моєї ділянки.

Зукі аж сіла рівно, збивши ліктем з підлікотника тарілочку з горіхами, але вправно спіймавши її.

— Але ж для чого, крихітко, який же непродуманий вчинок, після такої роботи над воском! Ти втрачаєш своє відьомство!

— Не знаю, уявляєш? Здається, це нічого не змінило, особливо якщо вона пішла на хіміотерапію.

— Боб Озґуд, — манірно сказала Джейн, — товаришує з доком Петом, і док Пет каже, що це якась загадка: печінка, підшлункова, кістковий мозок, мочки вух і так далі. Entre nous[84], Боб сказав, що док Пет казав йому, що якщо вона протягне ще бодай два місяці, це вже буде диво. І вона це знає. Хіміотерапія — це лише щоб заспокоїти Дерріла, бо він у відчаї, це точно.

Відколи Джейн узяла собі за коханця того малого лисого Боба Озґуда, дві вертикальні виїмки між її бровами дещо розгладились, а в її мовленні стали вчуватися зичливі вібрації, начеб вона виводила їх смичком по власних голосових зв’язках. Александра ніколи не бачила матір-брахманку Джейн, але подумала, що саме таким чином голоси бринять у повітрі Бек-бею під час посиденьок за чашкою чаю.

— Бувають і ремісії, — запротестувала Александра, без жодного переконання в тому; сила вийшла з неї, розсіялася серед природи й зараз струмувала в астральних течіях поза межами цієї кімнати.

— Ах ти ж велика, чудова обіймака, — сказала Джейн Смарт, нахилившись до неї так, що у вирізі її вільної сукні показалася лінія, де закінчувалася засмага на її грудях. — Що це найшло на нашу Александру? Не з’явилося б це створіння, зараз там була б ти; ти була б повелителькою Жабиного дому. Він приїхав до Іствіка в пошуках дружини, і нею мала стати ти.

— Ми хотіли, щоб це була ти, — сказала Зукі.

— Дурниці, — відповіла Александра. — Мені здається, що будь-хто з вас схопився б за таку нагоду. Особливо ти, Джейн. Ти добряче насмоктала заради однієї чи іншої благородної мети.

— Дівчатка, годі гризтися, — заблагала Зукі. — Давайте розслабимось. До речі, про зустрічі в місті: ніколи не вгадаєте, кого я зустріла вчора ввечері біля суперетти.

— Енді Воргола, — знехотя кинула Александра.

— Дон Поланскі!

— Оту Едову малу поблядушку? — спитала Джейн. — Та її ж підірвало бомбою в Нью-Джерсі.

— Її останків так і не знайшли, лише одяг, — нагадала решті Зукі. — Тож вона переїхала з того притону в Гобокені до Мангеттену, це був справжній штаб. Революціонери ніколи насправді не довіряли Еду — він був надто старий і відсталий — і саме тому довірили йому те завдання з бомбою — щоб перевірити його щирість.

Джейн недоброзичливо зареготала, але вже з тоном вібрато у своєму смішку.

— Єдина Едова якість, у якій я ніколи не сумнівалася, — він був щонайщирішою сракою.

Верхня губа Зукі зморщилась у мовчазному докорі; вона повела далі:

— Вочевидь, зі щирістю Дон не було жодних проблем, тож її відразу прийняли у верхівку, й вона щовечора каталася кудись в Іст-Вілідж,