Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

Спочатку кадровою основою для поліційних батальйонів в Україні стали націоналістичні загони самооборони й міліції, похідні групи ОУН, розформовані підрозділи абверу (ДУН, «Пума»), ветерани визвольних змагань 1917—1921 рр. Після репресій, які нацисти застосували проти активістів визвольного руху влітку-восени 1941 р., стало зрозуміло, що німецька влада дозволить українцям військову підготовку й діяльність лише в строго визначених рамках. Частина кадрів визвольного руху одразу перейшла в підпілля, інші почали пристосовуватися до окупаційних реалій. Органи місцевого самоврядування, установи пропаганди та силові структури інфільтрували активісти українських організацій, які таким чином намагалися зберігати вплив на перебіг подій в окупованій країні. Але все ж переважну більшість особового складу поліційних батальйонів становили колишні червоноармійці та жителі Центральної й Східної України.

Батальйони шума, сформовані в різних окупаційних адміністративно-територіальних утвореннях, мали власну систему нумерації. Для рейхскомісаріату Україна та українських земель, які перебували під управлінням військової адміністрації, були зарезервовані порядкові номери 101—200, для Генерал-губернаторства — 201—250. Не всі ці з’єднання були українськими за національним складом: поруч з українцями там служили росіяни, поляки, білоруси, фольксдойче та інші. Батальйони № 146— 156 були сформовані з кримських татар, а № 159—160 вважили «козацькими». Командири окремих батальйонів намагалися надати їм характеру українських національних підрозділів. Прикладом цього може слугувати вже згаданий 201-й батальйон, створений на базі кадрів ДУН. Враховуючи «подвійне командування», з «українського боку» його очолював Є. Побігущий. Іншими відомими командирами батальйонів шума були І. Омелянович-Павленко (№ 109) і К. Смовський (№ 118) — також ветерани визвольних змагань. Вони неформально використовували українську національну символіку й намагалися організувати для особового складу українське культурне життя.

Загалом було сформовано 65 українських батальйонів шума: 46 на території рейхскомісаріату Україна, 8 у Генерал-губернаторстві й 11 на землях рейхскомісаріату Остланд. У них служило понад 35 000 українців, з яких близько 7000 — поза межами рейхскомісаріату Україна. Окрім батальйонів шума, існували й інші, зі схожими функціями, але відмінним відомчим підпорядкуванням. Наприклад, німецька Служба безпеки (СД) сформувала три власні українські батальйони, найвідомішим серед яких став 31-й — так званий Український легіон самооборони (УЛС).

Часто українським батальйонам доводилося воювати далеко за межами України: від Білорусі до Франції. До кінця війни більшість із них була розформована через ненадійність, розгромлена в боях. Траплялося й так, що особовий склад переходив на бік антинацистських сил Опору: УПА, червоних партизанів і навіть французького Опору. Решта відступила разом із німецькою армією та капітулювала навесні 1945 р.

Створенням військових підрозділів з українців та інших народів СРСР активно займався вермахт. Спочатку роль радянських громадян у німецькому війську обмежувалася допоміжними службами (перекладачі, водії, будівельники, господарчий персонал), але незабаром у складі армії з’явилися «східні» роти, батальйони й навіть полки. Німці називали таких вояків «добровільними помічниками», скорочено — гіві (Hilfswilligen — «Hiwi»). Оскільки вище політичне керівництво Третього Рейху ставилося вкрай негативно до ідеї військової співпраці з представниками слов’янських народів СРСР, то командири груп армій намагалися приховувати масштаби цього явища. Попри значну чисельність та активну роль у бойових діях на фронті, українські й російські підрозділи вермахту спершу рахували як безликі будівельні й запасні частини. У документації вони проходили під назвою «східні» для створення враження, ніби були укомплектовані представниками мусульманських народів СРСР. В інших випадках, щоб не називати військові частини українськими або російськими, їм давали територіальні назви (батальйон «Прип’ять», полк «Десна») або вказували прізвища німецьких командирів (добровольчий полк Вайсе, дивізія фон Штумпфельда).

На середину 1942 р. серед особового складу окремих німецьких дивізій налічувалося від 10 до 50 % гіві. Сформовані з українців військові частини відзначилися в боях у Криму, на Волзі й Кавказі. Багато «східних» вояків загинули в Сталінградській битві взимку 1943 р. Деякі з підрозділів гіві з дозволу німецького командування використовували українську національну символіку: прапори, стрічки, нарукавні емблеми. У червні 1942 р. український прапор навіть підняли в присутності командувача вермахту в Україні генерала К. Кітцінгера під час нагородження вояків однієї з рот батальйону українських добровольців Донбасу.

Зрештою замовчувати існування сотень тисяч громадян СРСР у складі вермахту стало просто неможливо. У серпні 1942 р. для здійснення адміністративної влади над іноземним штатом було запроваджено посаду інспектора Східних військ. Але в оперативному плані східні формування й надалі підпорядковувалися відповідним дивізіям та арміям. Наступним кроком мало стати офіційне визнання національного статусу таких формувань. Це відбулося в лютому 1943 р.: під час наради міністра окупованих східних територій А. Розенберга з представниками відділу пропаганди головнокомандування вермахту було вирішено називати всі російські формування Російською визвольною армією (РВА), а українські — Українським визвольним військом (УВВ). Дещо пізніше було запроваджено стандартну нарукавну емблему — щитоподібний знак із жовто-синім полем, тризубом та написом «УВВ». Ця емблема нереальної армії мала справляти на вояків враження єдності та слугувати засобом пропаганди серед червоноармійців.

Загальної системи нумерації підрозділів УВВ не існувало. Деякі з них узагалі не мали порядкового номера, інші отримували номери розбитих або ще не створених німецьких частин; також набула поширення практика надання українським батальйонам порядкових номерів дивізій, при яких відбувалося формування. Не рідко траплялися випадки переведення батальйонів в інше підпорядкування (наприклад, у війська СС), зміни їхнього характеру (наприклад, перетворення з будівельного на артилерійський) або формального національного статусу. Багато східних батальйонів так і залишилися без національної ідентифікації. Але навіть закріплення національного статусу не означало строгого врахування етнічного складу підрозділу. В УВВ потрапило багато росіян із центральних регіонів РРФСР, натомість у РВА служило чимало етнічних українців.

Уже на початку 1943 р. загальна чисельність вояцького складу створених з українців військових формувань різного підпорядкування (більшість яких було номінально зараховано до УВВ) сягнула понад 40 000 вояків лише в Україні, без урахування формувань, дислокованих в інших країнах Європи. Більшість вояків походила зі Східної України: Сумщини, Харківщини, Донбасу.

Єдиною консолідаційною установою УВВ були українські співробітники відділу пропаганди головного командування вермахту Г. Которович і К. Дацько, котрі через такі періодичні видання, як «Нова доба» й «Український доброволець», закликали співвітчизників вступати до УВВ, перебільшуючи роль і статус цього формування. Спроби затвердити командувача УВВ або принаймні українського інспектора успіху не мали. В українських вояків вермахту не було навіть символічної представницької фігури на кшталт генерала А. Власова,