Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

Окрім ДУН, характер українського національного формування мала також «абвергрупа-101», яку організував уже згадуваний О. Пулюй. Це наближене до роти воєнізоване формування складалося переважно з українців, які жили в Румунії та підтримували ОУН(м). Неформально «абвергрупу-101» називали «Пума» від скорочення прізвищ її організаторів: Пулюя й мельниківського діяча в Румунії О. Масикевича. Організована в румунських Ясах, як і «Роланд», ця група діяла в оперативній зоні 11-ї армії. Через Молдову й Одещину «Пумі» вдалося дійти до Миколаєва. Підрозділ розформували тоді ж, коли з фронту відкликали ДУН.

Спроби організації національного самоврядування в окупованих Львові та Києві

Після арешту прем’єра Я. Отецька та багатьох визначних бандерівців улітку-восени 1941 р. Українське державне правління припинило існування. Однак не всі установи Української держави, відновленої Актом 30 червня, зникли безслідно. Рада сеньйорів, до складу якої входили визначні представники львівської української громадськості, 24 липня була перетворена на Українську Національну Раду. За своєю назвою й призначенням цей орган претендував на роль спадкоємця УНРади, що виникла в жовтні 1918 р. і згодом стала законодавчим органом Західноукраїнської Народної Республіки. Ці дві історичні віхи пов’язувала між собою також постать К. Левицького — визначного діяча ЗУНР, який став головою УНРади в 1941 р.[41] Іншим поважним учасником зібрання був митрополит А. Шептицький. Члени ради були переважно колишніми діячами або прихильниками УНДО. УНРада задекларувала, що вона є перехідним координаційним центром української нації в Західній Україні до часу відновлення державної незалежності України й «достосовується до вимог німецької влади, щоб тим чином здійснити якнайскоріше Соборну Україну». Виконавчим органом ради став Генеральний секретаріат на чолі з К. Паньківським.

1 серпня німці приєднали Галичину до Генерал-губернаторства як п’ятий дистрикт. Митрополит А. Шептицький від імені УНРади протестував проти нового розчленування України, але безуспішно. У зв’язку з поширенням на Галичину влади генерал-губернатора Г. Франка В. Кубійовичу запропонували створити у Львові територіальний підрозділ УЦК. Зважаючи на негативну реакцію української громадськості на адміністративне приєднання Галичини до корінних польських земель, В. Кубійович відмовився. Натомість у Галичині постав Український крайовий комітет (УКК) із таким самим статутом, що й в УЦК. УКК очолив К. Паньківський, і спершу українці розглядали цей комітет як структуру, пов’язану з УНРадою.

Після смерті К. Левицького 12 листопада 1941 р. німецька влада щоразу більше звужувала рамки повноважень УНРади. Коли в лютому 1942 р. митрополит А. Шептицький висловив офіційний протест Г. Гіммлеру проти вбивств євреїв, окупаційна влада отримала зручний привід для ліквідації ради, що й було зроблено 3 березня 1942 р. Тоді ж німецька адміністрація ліквідувала УКК і поширила на Галичину компетенцію УЦК. К. Паньківський став заступником В. Кубійовича і його представником у дистрикті Галичина. За зразком територіальних підрозділів УЦК у Генерал-губернаторстві (УДК) у Галичині було організовано мережу українських окружних комітетів (УОК). УЦК у Галичині займався розв’язанням переважно соціальних проблем: сприяв звільненню з полону червоноармійців-українців, організовував допомогу в’язням таборів і населенню, яке потерпало від голоду, розвивав освітні та культурні установи.

Якщо бандерівці розпочали відновлювати українську державність уже зі Львова, то мельниківці дочекалися прибуття в Київ. Українську столицю німці захопили 19 вересня 1941 р. після 70 днів облоги. Невдовзі до міста почали прибувати великі групи членів ОУН(м). 5 жовтня з ініціативи мельниківця Олега Ольжича в Києві було створено Українську Національну Раду, яка, окрім назви, більше ніяк не була пов’язана з львівською організацією. На чолі представницького органа було поставлено безпартійного місцевого професора М. Величківського. До складу київської УНРади увійшли провідні діячі ОУН(м): генерал Армії УНР М. Капустянський, Олег Ольжич, О. Бойдуник та ін. Рада встановила тісні зв’язки з київською міською владою, зокрема із заступником бургомістра (пізніше бургомістром) В. Багазієм, теж членом ОУН(м). Деякий час складалося враження, що УНРада може координувати розвиток українського національного життя під німецькою окупацією. Позиції ради зміцнював численний Буковинський курінь[42], члени якого швидко обійняли різноманітні посади в офіційних установах Києва. УНРада намагалася створювати низову українську адміністрацію й навіть планувала засновувати народні університети.

Рейхскомісар окупованої України Е. Кох недовго терпів самодіяльність київських організацій. 20 листопада 1941 р. німецька влада поставила вимогу припинити функціонування УНРади. Невдовзі окупанти перейшли й до фізичних розправ. Багатьох українських активістів у лютому 1942 р. розстріляли в Бабиному Яру. Інші врятувалися втечею й перейшли на нелегальне становище. На початку 1944 р. арешти торкнулися й керівного складу ОУН(м). Невдовзі А. Мельник та інші члени ПУН приєдналися до бандерівців у тюрмі «Целленбау» у концтаборі Заксенхаузен.

Масова участь українців у військових та поліційних формуваннях Німеччини

Протягом червня 1941 р. — липня 1942 р. гітлерівці повністю захопили територію УРСР. Під тиском Червоної армії німці почали відступати з України наприкінці 1942 р., а остаточне вигнання відбулося тільки через два роки. Таким чином, Східна Україна перебувала під владою окупантів щонайменше півроку, а Західна — три з половиною роки. Весь цей час українське населення було об’єктом політики нацистів. Необхідність забезпечити дієвість окупаційної адміністрації, а також поповнити знекровлені німецькі дивізії змушувала гітлерівців масово залучати українців до своїх воєнних і поліційних структур. Прагматичні розрахунки взяли гору над офіційною расистською доктриною Третього Рейху, яка була упередженою щодо слов’ян.

У перші ж місяці бойових дій проти СРСР Німеччина отримала мільйони військовополонених, значна кількість яких походила з України. Червоноармійці, а також цивільні жителі окупованих територій ставали на німецьку службу з різних причин. Для декого це був свідомий вибір, мотивований антирадянськими переконаннями або бажанням помститися за кривди, заподіяні сталінським режимом. Інші керувалися прагненням вижити в умовах брутальної окупаційної політики, коли радянські громадяни масово гинули в таборах військовополонених, ставали жертвами голоду та екзекуцій або були вивезені на примусові роботи до Рейху. Протягом 1939— 1945 рр. на боці Німеччини воювало близько 250 000 українців. Серед громадян СРСР цей показник був другим після росіян, яких на службі в німців побувало понад 300 000.

Установою, яка створила чи не найбільшу кількість збройних формувань з українців, була німецька поліція порядку, що підпорядковувалася головному оперативному управлінню СС. Поряд із невеликими територіальними підрозділами, що виконували правоохоронні, конвойні, адміністративні та господарчі функції, поліція порядку займалася також організацією частин батальйонного складу. Охоронні батальйони, також відомі як