Читати книгу - "Буря Мечів"

— А ви зможете його нести? — запитав Грен.

— Одного разу я теля тягнув — важче за нього. Відніс його до матері, щоб воно молока попило.

З кожним кроком, який робив малий Пол, Семова голова сіпалася вгору-вниз.

— Припиніть,— пробурмотав він,— поставте мене, я не дитина. Я — вояк Нічної варти,— сказав він і схлипнув.— Просто дайте мені померти.

— Помовч, Семе,— сказав Грен.— Сили бережи. Подумай про сестер і про брата. Про мейстра Еймона. Про свої улюблені страви. Якщо хочеш, співай.

— Уголос?

— Подумки.

Сем знав сотні пісень, але не зміг згадати жодної. Всі слова вилетіли з голови. Знову схлипнувши, він мовив:

— Не знаю я пісень, Грене. Знав, а тепер ні.

— Знаєш,— мовив Грен. Ось наприклад «Бурмило і дівиця мила» — всі її знають.

Бурмило, був собі бурмило, бурмило!

Кошлатий чорний здоровило!

— Ні, тільки не цю,— заблагав Сем. У бурмила, який видерся на Кулак, узагалі ніякого хутра не лишилося на гнилому тілі, не те що кошлатого. І тепер Семові геть не хотілося думати про ведмедів.— Не треба пісень, Грене. Будь ласка.

— Тоді подумай про круків.

— Це ж не мої були круки...— («То були круки лорда-командувача — круки Нічної варти»).— Вони належали Чорному замку й Тінявій вежі.

— Чет казав,— нахмурився Малий Пол,— що я можу забрати крука Старого Ведмедя — отого, що розмовляє. Я для нього харчів приберіг і все таке,— він похитав головою.— Тільки я забувся. Лишив усі харчі, де заховав.

Він важко рушив уперед, і з кожним кроком з рота його вихоплювалися білі хмарки пари; зненацька він мовив:

— А можна мені одного з твоїх круків? Усього одненького. Ларкові я не дам його з’їсти.

— Нема їх,— сказав Сем.— Мені шкода...— («Як мені шкода!») — Вони летять назад на Стіну.

Сем відпустив птахів, знову почувши бойові ріжки — сигнал Нічній варті сідати на коней. Дві короткі сурми й одна довга — це сигнал «верхи». Але ж для чого сідати верхи, як не для втечі з Кулака, а це означає, що битва програна. Страх так скував Сема, що він спромігся тільки на одне — відчинити клітки. І тільки спостерігаючи, як останній крук пірнає у сніговій, Сем збагнув, що забув відіслати понаписувані ним листи.

«Ні,— зойкнув він,— ох, ні, ні, ні!» Падав сніг і сурмили ріжки — «ау-ау-ау-у-у-у-у!», ячали вони, «на коней, на коней, на коней!». Сем угледів двох круків, які присіли на камінь, і кинувся до них, але птахи ліниво здійнялися у сніговій завії і розлетілися врізнобіч. Сем погнався за одним, з носа великими білими хмарками вилітала пара; спіткнувся — і збагнув, що опинився за десять футів од городища.

А потім... він пам’ятає мерців, які перелазили через мур, а з їхніх облич і ший стирчали стріли. Дехто був у кольчугах, а дехто — майже голий... переважно дикуни, та було серед них і кілька вицвілих чорних плащів. Семові пригадалося, як один з братів з Тінявої вежі проштрикнув списом м’який білий живіт блідавця, аж гостряк вистромився зі спини, але істота йшла собі вперед, тільки сильніше насаджуючися на ратище, а тоді, простягнувши чорні руки, скрутила брату голову — аж з рота кров хлянула. Оце тоді — майже певен був Сем — у Сема сам собою спорожнився сечовий міхур.

Він не пам’ятає, як побіг, але напевно-таки побіг, бо далі, перетнувши половину табору, опинився біля багаття — з сером Отином Вайзерсом і кількома лучниками. Сер Отин стояв навколішках у снігу, витріщаючись на хаос, який чинився навколо,— аж поки якийсь кінь без вершника, проїжджаючи повз, не буцнув його копитом в обличчя. Лучники навіть уваги не звертали. Вони випускали запалені стріли в тіней у темряві. У Сема на очах одна стріла поцілила блідавця, його охопило полум’я, але за ним виднілася ще дюжина інших, а ще — велетенське біле створіння, мабуть, ведмідь, а в лучників зовсім скоро закінчилися стріли.

А тоді Сем опинився на коні. Не на своєму коні, і він не пригадував, як виліз на нього. Можливо, це був саме той кінь, що розчавив серу Отину обличчя. Ріжки досі сурмили, тож Сем підбив коня п’ятами в боки й розвернув на звук.

Посеред розгардіяшу, й різанини, й сніговію він угледів Стражденного Еда, який сидів на своєму гароні з простим чорним прапором у руках. «Семе,— сказав Ед, побачивши хлопця,— ти не збудиш мене? Мені сниться якийсь кошмар».

З кожною миттю дедалі більше братів заскакувало на коней. Їх скликали бойові ріжки. «Ау-ау-ау-у-у!»

«Вони вже перелізли західний мур, мілорде,— крикнув до Старого Ведмедя Торен Смолвуд, силкуючись стримати коня.— Я висилаю резерви...»

«Ні!!! — гаркнув Мормонт на всі легені, перекрикуючи сурми.— Відкликай їх, нам треба пробиватися звідси». Він стояв на стременах, чорний плащ виляскував на вітру, а від лат відблискувало сяйво вогню. «Клин! — прогуркотів Мормонт.— Формуйте клин, ми їдемо. Вниз на південь, тоді на схід».

«Мілорде, на південному схилі від них аж мурашиться!»

«А решта надто круті,— озвався Мормонт.— Нам треба...»

Його гарон, заіржавши, став дибала, мало не скинувши вершника на землю: крізь сніг видибав ведмідь. Сем знову обмочив штани. «А здавалося, вже нема чим». Ведмідь був дохлий, білий і гнилий, з обдертим хутром і шкурою, з обпаленою до кісток правою передньою лапою, але він ішов! Живі були тільки очі. Ясно-блакитні, як і розповідав Джон. Вони сяяли, мов крижані зірки. Торен Смолвуд кинувся вперед — його меч зблискував жовтогарячим і червоним від світла з багаття. Одним ударом Торен мало не відрубав ведмедеві голову. Але за мить ведмідь відірвав голову йому.

«За мною!» — гаркнув лорд-командувач, розвертаючись.

Поки досягли