Читати книгу - "Буря Мечів"

городища, мчали вже учвал. Раніше Сем страшно боявся кінних стрибків, та коли перед ним виріс невисокий мур, він зрозумів, що вибору не має. Підбуцнувши коня, він заплющив очі й заскиглив — і гарон переніс його, невідомо як, але переніс. А от вершник праворуч під іржання коня звалився купою криці й дубленої шкіри, на нього кинулися блідавці, а клин уже знову змикався. Вершники погнали схилом униз — крізь простягнуті чорні долоні, палючі блакитні очі та сніговій. Коні спотикались і котилися вниз, скидаючи вершників з сідел, у повітрі кружляли смолоскипи, топори й мечі рубали мертву плоть, Сем схлипував, відчайдушно чіпляючись за коня з такою силою, якої в собі й не підозрював.

Сем опинився всередині летючого клина, брати були праворуч і ліворуч, ззаду і спереду. Якийсь час за ними сніжним схилом біг собака, виринаючи тут і там поміж коней, але почав відставати. Блідавців, які стояли на дорозі, просто переїжджали, топчучи копитами. Навіть падаючи, вони чіплялися за мечі, стремена й кінські ноги. У Сема на очах один з блідавців правою рукою розпоров коню живота, лівою рукою в цей час чіпляючись за сідло.

Зненацька вершників зусібіч обступили дерева, Сем з плюскотом влетів у затягнутий кригою струмок, а звуки різанини стихали позаду. Задиханий від полегшення, Сем озирнувся... і тут якийсь чолов’яга в чорному вистрибнув з кущів і скинув його з сідла. Сем так і не роздивився, хто це був; за мить нападник уже скочив у сідло й учвал погнав геть. Сем побіг за конем, але нога зачепилася за корінь, він боляче грьопнувся долілиць — і довго лежав, схлипуючи, поки на нього не натрапив Стражденний Ед.

Це був останній зв’язний спогад про Кулак Перших Людей. Пізніше — години минули — він уже стояв, тремтячи, в гурті інших зацілілих, половина з яких була верхи, а половина — піша. На той час вони вже відійшли від Кулака на кілька миль, хоча Сем і не пригадував, як це було. Дайвен вів п’ять в’ючаків, навантажених харчами, оливою і смолоскипами, але сюди дійшли тільки троє. Старий Ведмідь звелів перерозподілити вантаж, щоб втрата одного коня з провізією не вдарила по загону надто боляче. У здорових він позабирав гаронів і віддав пораненим, організував піших, облаштував смолоскиповий захист з флангів і з тилу. «Мені просто треба йти»,— сказав собі Сем, роблячи перший крок додому. Але вже за годину втомився й пас задніх...

І зараз вони теж пасли задніх. Семові пригадалося, як Пип казав, що Малий Пол — найдужчий чоловік у Варті. «Мабуть, так і є, коли вже тягне мене». Але сніг тут глибшав, більшало підступних нерівностей на землі, й Полові кроки зменшувалися. Маленький гурт обігнало ще кілька коней з пораненими вершниками, які проводжали Сема порожніми, байдужими очима. Пройшов вояк зі смолоскипом.

— Відстаєте,— сказав він.

— Ніхто на вас не чекатиме, Поле,— погодився з ним інший.— Лишай порося мерцям.

— Він мені пообіцяв птаха,— сказав Малий Пол, хоча насправді Сем йому нічого не обіцяв. «Вони не мої, щоб їх роздавати».— Я хочу такого, щоб розмовляв і їв мені з долоні кукурудзу.

— От дурень,— сказав чоловік зі смолоскипом. І вони пішли собі.

Минуло чимало часу, коли раптом Грен різко зупинився.

— Ми самі,— сказав він хрипким голосом.— Не бачу інших смолоскипів. То це був ар’єргард?

Малий Пол не мав що відповісти. Здоров’як тільки крекнув і опустився навколішки. Коли він лагідно вкладав Сема на сніг, руки в нього тремтіли.

— Не можу тебе більше нести. Ніс би, але не можу.

Він весь трусився.

Між дерев зітхав вітер, сиплючи в обличчя дрібненьким сніжком. Холод кусав так, що Сем почувався як голий. Він шукав очима інші смолоскипи, але ті зникли, всі до одного. Лишився тільки той, якого ніс Грен,— полум’я тріпотіло, як жовтуватий шовк. Крізь нього просвічувала чорнота. «Скоро смолоскип догорить,— подумав Сем,— а ми тут геть самі, без харчів, друзів і вогню».

Але це було не так. Вони тут були зовсім не самі.

З м’яким і вологим «шух» з нижніх гілок велетенського зеленого чатового дерева злетів налиплий сніг. Грен рвучко розвернувся, виставивши перед собою смолоскип.

— Хто йде?

З темряви випірнула коняча голова. На мить Сем навіть відчув полегшення — поки не угледів самого коня. Паморозь вкривала його, мов крижане мило, а з розпоротого живота тягнулися замерзлі чорні кишки. На спині в коня сидів вершник блідий як лід. У Сема з горла вихопився грудний схлип. Хлопець так злякався, що, мабуть, утретє б обмочив штани, але його скував такий жорстокий холод, що здавалося, навіть сечовий міхур закрижанів. Чужий граційно ковзнув із сідла і став у снігу. Був він стрункий як меч і молочно-білий. При кожному русі обладунки його брижились і мінилися, а ноги навіть не провалились у свіжий сніг.

Малий Пол витягнув топір на довгому держаку, який висів у нього за спиною.

— Навіщо ти коня замучив? Це був кінь Моні.

Сем потягнувся до руків’я свого меча, але піхви були порожні. З запізненням хлопець пригадав, що згубив меча на Кулаці.

— Забирайся! — зробив Грен крок, виставляючи перед собою смолоскип.— Геть, а то згориш! — він тицьнув у Чужого полум’ям.

Меч Чужого зблиснув слабеньким блакитним сяєвом. Мов блискавка, метнувся до Грена, рубаючи. Коли блакитне як лід лезо черкнуло полум’я, Семові вуха кольнув тонкий як голка скрегіт. Головка смолоскипа відвалилась і зникла під кучугурою, і полум’я миттю згасло. А в руках у Грена лишився хіба короткий дерев’яний патичок. Вилаявшись, Грен жбурнув його в Чужого, а Малий Пол кинувся вперед зі своїм топором.

Сема опанував такий страх, якого він у житті не відчував, а Семвел Тарлі зазнав чимало страху.

— Мати, змилуйся...— схлипнув він, від переляку забувши всіх давніх богів.— Отче, захисти, ох-ох...

Пальці намацали кинджал, і Сем міцно його стиснув.

Блідавці були повільні й незграбні, а от Чужий — легкий, як сніг на вітру. Він вислизнув від Полового топора, тільки обладунки замінилися, і його кришталевий меч крутнувся, вертнувся і ковзнув між залізних кілець Полової кольчуги, прошиваючи дублену шкіру, вовну, м’ясо й кості. З сичанням меч вистромився зі спини, і Пол, випускаючи топір, зітхнув: «Ох!» Нахромлений на меч, який димівся від гарячої крові, здоров’як потягнувся руками до свого вбивці, але не схопив його — впав. Своєю вагою він висмикнув дивний блідий меч з долонь Чужого.

«Зараз! Припини плакати і бийся, скиглію.