Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

— Розмовляй тихо, — промовила я до чорта, що виліз з-під ліжка.

Це був чорного кольору чорт. Живіт її вже не був таким випуклим.

І все ж давно я не бачила Марка Рудого.

— Я прибула з посланням, — промовила чортиха-вдова, яку я вже змогла розпізнати по морді.

— Від Тарії? Чого вона хоче? — запитала я та закинула ногу на ногу. 

— Наказала переказати, що зараз ситуація відрізняється від тієї, коли ти відчувала тягу до свого меча. Тоді б ти мала померти, якби не отримала його, але тепер тобі не обов'язково йти до решток Першого Бога. 

— Я це і так знаю, — розчаровано промовила я та поглянула на підлогу, під якою, десь дуже глибоко, лежав він. — Все моє тіло каже мені про це. Я відчуваю ті негативні емоції, що залишилися в його кістках після того, як його зрадила Тарія. Ця злоба… Порожнеча, що резонує з нею. 

— Так, щось таке господарка й казала, — кивнула чортиха.

— Це все, чи ще маєш щось для мене? — запитала я та прислухалася до кроків за дверима.

Хтось п’яний пройшовся повз нашу кімнату, але не з намірами нам зашкодити, тому я швидко забула про нього.

— Більше нічого від господарки, — промовила чортиха та підійшла ближче до мене. — Але Морена просила віддати тобі це.

В руках чортихи, наче із повітря, з'явився невеликий мішок, із якого вона щось дістала. Це була невелика пляшечка з чорною рідиною, і я розуміла, чим саме ця рідина була. Це густа чорна кров, така ж, яка тече в моїх жилах. Але вона не моя.

— Що вона сказала? — запитала я приймаючи подарунок.

— Сказала, щоб ти випила це, — з осторогою до крові промовила чортиха та зробила кілька кроків назад, коли кров зарухалася в баночці та потяглася до мене. — Більше нічого не знаю, і знати не хочу. Не проси їй щось переказати, бо відмовлю. Не хочу зв'язуватися з тією богинею. 

— Вона єдина богиня вашого світу?

— Вона… Це складно пояснити, — зачухавши потилицю промовила чортиха. —  Вона, та її попередниці, помилково народжуються у нашому світі. Це мало б статися у вашому, через що у Князівств і немає божества смерті. Але це історія не мого дому, тому я мало що знаю, крім того, що її ніхто не любить у нас через з її покликання. Вона не дає нам, чортам, помирати правильно, як нам треба. Вибач, більше від мене користі не буде.

— Нічого, я зрозуміла чого вона хоче, — відповіла я роздивляючись кров Морени. — Колись, можливо, я вип'ю цю кров та виправлю ту помилку, про яку ти кажеш, але я не стану із цим поспішати. Я не маю бажання займати місце серед напівбогів, тим паче бути новою Мореною. І сподіваюся, це бажання не зросте в мені.

Пригледівшись до крові ретельніше, я відчула її солодкий запах та ті голоси, що лунали від неї.

Насправді слова про те, що боги народжуються, а в випадку Морени ще й помилково не там, мене наштовхнули на роздуми. Звідки ж беруться боги та хто над ними? Чому у всіх державах, окрім ельфійських, є свої унікальні божества? У ельфів декілька країн, але як мені казала Люцетта, боги у них були спільні.

Перший Бог міг би дати мені відповіді, але лише якщо я передумаю та все ж піду до місяця його спочину. 

— Ну, я пішла, бо цієї ночі заміж виходжу, — промовила чортиха та заскочила під ліжко, де зникла в темряві. — Пізніше принесу тобі нашого вина.

— Бувай, — промовила я не відриваючи погляду від крові Морени, після чого сховала її у свою сумку, яка, на фоні нового одягу, виглядала жахливо, адже була зроблена з мішка знайденого ще на князівських землях.

Я не знала звідки тут взявся півень, але саме він прокричав вранці десь за вікном, коли сонце вже почали вставати. На диво, це і розбудило спершу Юрію, а потім і Ігоря. Я схилила погляд донизу, як тільки вони вилізли з-під ковдри. 

— Ой, вибач, — засоромлено промовив Юрії Ігор. 

— Ну, мені приємно бачити, що ти все ще чоловік який бажає мене, — відповіла вона. — Але краще тримай його в спокої коли ми не самі.

— Придурки, — посміявшись прокоментувала я собі під носа почуте. 

— Діано, ти спиш? — запитала Юрія. 

— Ні, мені просто соромно знаходитися поруч з вами, — пожартувала я та підвела погляд. — Їсти будемо не тут. Не вистачало ще щоб нас отруїли. Сподіваюся, що хоча б коні на місці та не з перерізаними горлянками. 

— Ну одне діло вкрасти, за що я тут все спалю, а інше вбивати. Навіщо комусь вбивати їх, якщо можна вкрасти та продати? — поцікавилась Юрія одягаючись. 

— Та так, кажу керуючись деяким досвідом, — відповіла я пригадуючи свої пригоди в Ладомирі. — Давай швидше, Юріє, нічого своїм тілом світити. 

— Добре, добре. Як накажете, повелителько цноти. 

Коні були на місці та навіть живі, що не могло не обнадіювати.

Цього разу Юрія керувала конем, а я сиділа позаду неї. Добре, що я вища за неї, і її білосніжне волосся не заважало мені роздивлятися все навколо, а особливо замок, верхівка якого знову була за хмарами, тепер вже дощовими. Можливо лише дощ зможе змити бруд із вулиць Євіанни, і лише ненадовго.