Читати книгу - "Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya "

-Агов!- Вієро клацнув пальцями перед нею.- Елемстоун викликає Мірабель.

-Я тут.- Вона подивилася на Ельфа.- Просто задумалась. 

-Давно не бачив тебе з такою щирою посмішкою.

-І не сподівайся.- Бель пройшла до корабля.- Я не розкажу про що думала. 

-Я ж нічого не казав.- Обурливо відповів Вієро.

-Але подумав. 

   Він фиркнув і пройшов за нею. Минулого разу Вієро стояв біля штурвалу, але зараз він довірив цю справу Святому. До того ж, погода погіршувалася на очах. Його думки знову повернулися до Лелейн, до її голосу, очей і дотиків. «Не думай про це».- Наказав він собі.- «Попереду ще ціле життя. Напевно…».- Очі сковзнули по синьо-смарагдовій воді, рани на спині верещали гострим поколюванням. Вієро розумів, що Летючі Ліси змінили його назавжди, розумів, що він ніколи не буде тим безвідповідальним і завжди веселим молодшим братом короля Танкервілю, ніколи більше не злитиметься на нього. А ще він ніколи не зможе літати. Хоча, у той момент про це він думав у останню чергу. 

-Дивно, що цей корабель ніхто не передав Розаліні, або не повідомив про нього Джаї.- Почувся голос Бель, що порушив його роздуми. 

-Удача на нашому боці.- Промовив Вієро, зморщившись від вітру, що неочікувано вдарив в обличчя.- Ну, майже.- Він подивився у далечінь, готуючи себе до зовсім нового етапу життя.

-Я занадто добре тебе знаю, щоб не зрозуміти цей погляд.- Тихо сказала Мірабель.- Можеш поговорити зі мною про це. 

-Без неї…- Він зітхнув.- Я почуваю себе порожнім. Навіть припустити не міг, що взагалі можна таке відчувати. Все так неправильно. Наче це не я… Я справжній залишився у лісі під зоряним небом. У мене справжнього був брат, була відносна свобода, ти… 

-Інколи з нами трапляються речі, які здатні змінювати наше життя, наші думки.- Прошепотіла Бель, відчуваючи його стан кожною клітинкою.- Але це не значить, що вони роблять нас іншими людьми, розумієш? Ти – це досі ти. І завжди ним будеш. З братом чи без, зі мною чи з кимось іншим… 

-У дитинстві ти сказала мені, що щоб не трапилося, ми збережемо нашу історію. Нашу любов один до одного.- Мовив Вієро через декілька секунд роздумів.- Не перетворимося у Розаліну і Касаліна. Але тоді я і уявити не міг, що ти будеш єдиною людиною у моєму житті, якій не будуть потрібні слова, щоб розповісти про те, що на душі, не будуть потрібні  вчинки, щоб любити.- Він знову поглянув на Вічне море.- Твоя безумовна доброта і щирість змінюють мене. Не безглузді речі, що трапляються у нашому житті. 

   Мірабель не знайшла правильних слів, щоб відповісти. Вона не зводила з нього очей і вперше бачила його таким. 

-І тобі я довіряю більше, ніж собі.- Він обійняв її.- Дякую. За все.

-Та кажи вже…- Дівчина засміялася, відганяючи плач, який став занадто частим гостем. 

-Вона мені дуже подобається.- Тихо мовив Вієро.- Це дивно, так?

-Зовсім ні.- Відповіла Мірабель.- Це прекрасно. 

   Здалося, що світ зупинився. Вирішив зробити паузу, перед тим, як знову побігти у загадковому і непередбачуваному напрямку. Звичайно, Бель знала про це. Ну, принаймні здогадувалася. І вона була щаслива. Адже правду кажуть, немає горя без добра. Це приказка зі світу людей, але вона така правдива. Люди щось втрачають і щось знаходять. Життя – це не пряма. Як сказала би одна людина, з якою я познайомлю вас трошки згодом: «Це безліч прямих, які пробігають повз, які перетинаються, не торкаються один до одного, або навіть не в одній площині». 

   Корабель похитувався на хвилях, що з кожною хвилиною набирали обертів. Мірабель довго думала над тим, що сталося зранку. Це змушувало її нервувати і налаштовувати себе на серйозну розмову зі Святим. Як би вона не хотіла переконати себе у тому, що Ніко нічого для неї не значить, все одно поверталася до водоспаду, його поглядів і не знала як боротися із цим. Дощ відволікав, але не лікував. 

-Сумніваюсь, що сьогодні ми дістанемося Танкервілю.- Промовив Святий, порушуючи тишу і спів вітру.- До того ж вам треба відпочити… від усього цього. 

-Де ми зупинимось?- Поцікавилася Бель.

-Як щодо острова Втраченого?- Запропонував Ніко. 

-Я б зараз не відмовився від гарячої ванни, але хіба острів Втраченого не занадто близько до Прірви Сандри?- Сказав Вієро.

-Близько.- Підтвердив Святий.- Але не має до нього майже ніякого відношення. Вибір за вами.

-Немає різниці. Мені потрібна лише скрипка і м’яка постіль.- Мірабель вперше за весь час подивилася на Святого.- Нехай буде острів Втраченого. Це ближче, ніж Танкервіль. 

   Ніко лише кивнув. Він хотів залишити їх у безпечному місці і піднятися на Санктичні гори. Йому потрібно було багато що обдумати і навіть порадитися з Фаб’єн, розповісти їй усе, що трапилося у Потойбіччі і просто поблукати Білим Палацом. Це була для нього терапія, яка не набридла за тисячу років. 

   Шторм посилився і коли судно пришвартувалося в порту острова Втраченого, було вже зовсім темно. Кількість кораблів на березі острова в декілька разів перевищувала їх число в Летючих Лісах. Було людно і шумно. Горіли вуличні лампи і ніхто не зважав на сусідню державу з високими цегляними стінами червоного кольору і чорними решітками, яку можна було чудово роздивитися. Острів здавався трохи неохайним, але привітним і доволі затишним, а розмови і сміх лунали з кожного куточка. В цілому, на острові Втраченого жили елемстоунці з усіх держав по цю стороні ріки, не враховуючи, звичайно, Прірву Сандри. Найчастіше це були дрібні торговці і тікачі. Найбільшу частину складали туристи, що шукали пригод. 

   Бель була рада бачити одразу місто, а не нескінченні ліси. Острів мав відносно невеликий розмір і дещо на ньому можна була помітити з усіх його сторін. Дві однакові височезні вежі з темного каміння, про історію яких ходили легенди. Жителі острову та і в принципі всі, хто намагався дізнатися що ж ховають загадкові будівлі, закінчували тим, що навіть не могли знайти вхід всередину. Але кожної ночі, рівно о півночі, на найвищому поверсі обох веж запалювався вогонь. Це були єдині вікна. Однак сміливців, які б дізналися що відбувається там щоночі, ніяк не знаходилось. І це зрозуміло, адже на таку висоту навіть дивитися було страшно.