Читати книгу - "Метаморфози"

520 Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?»

521 Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє;

522 Стилос — у праву бере, навосковану дощечку — в ліву.

523 Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання.

524 То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить.

525 Дощечку кинувши, знову бере її; взявши, — відкине.

526 Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити —

527 Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість.

528 Ось написала «сестра», але тут же й затерла те слово,

529 Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску:

530 «Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя,

531 Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись!

532 Певно, спитаєш, який в мене намір, — я спершу б хотіла.

533 Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась

534 Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить.

535 Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце:

536 Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі

537 Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні,

538 Часті обійми й цілунки; вони ж — ти, напевно, помітив —

539 Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні.

540 Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани,

541 Хоч допікав мені шал, намагалась — боги мені свідки! —

542 Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи.

543 Досі надія ще в мене була — не піддатись навальній

544 Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна,

545 Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу:

546 Я — переможена й боязко ласки твоєї благаю;

547 Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити.

548 Як учинить — вибирай. Не чужа тебе просить рятунку —

549 Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути

550 Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв'язком поєднатись.

551 Приписи — діло старих; що законне, що проти закону,

552 Хай визначають вони, заклопотані завжди правами.

553 Нашого віку закон — легковажна Венера. Сьогодні

554 Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам —

555 Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад.

556 Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори?

557 Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах —

558 Ніжними йменнями «брат» і «сестра» приховаємо втіхи.

559 Можна з тобою віч-на-віч мені розмовлять, коли схочу,

560 Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах.

561 Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому

562 Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем

563 Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис».

564 Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами

565 Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку.

566 Й тут же падіння своє вона — стверджує відтиском персня,

567 Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила.

568 Потім із слуг одного, спалахнувши рум'янцем, позвала

569 Й так почала: «Віднеси це, слуго найвірніший, моєму…—

570 І зупинилась; а зважившись, — братові», — ледве шепнула.

571 Дощечку, ще як на зло, Даючи йому, з рук упустила.

572 «Не до добра це», — подумала. Лист одіслала, одначе.

573 Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання.

574 Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра

575 Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе,

576 Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь.

577 «Геть, — прокричав, — поки цілий, пособнику блуду гидкого!

578 Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно

579 Не заплямила й мене — ти б життям поплативсь неодмінно!»

580 Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині

581 Кавна жорстокі слова. Їх почувши, ти, Біблідо, зблідла;

582 Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло.

583 Щойно до тями прийшла — божевілля вернулось до неї,

584 Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече:

585 «Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти

586 Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись,

587 Дощечці тій навмання поспішила я звірить — навіщо?

588 Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши,

589 Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус

590 Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям

591 Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині:

592 На буревії незнані туге скерувавши вітрило,

593 Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно — й мене вкриє

594 Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього.

595 Втім, од тієї любові злочинної певна прикмета

596 Застерігала мене: чи ж не я мимохіть упустила

597 Дощечку з рук — ось тоді й сподівання мої занепали.

598 Треба ж було або день, або згубний свій намір змінити.

599 Краще, мабуть, — таки день. Чи ж мене очевидним знаменням

600 Не попереджував бог? Та якби ж я тоді не шаліла!

601 Слід було словом живим, а не так ось, черкнувши по воску,

602 Бесіду з ним повести, в божевіллі своєму признатись.

603 Бачив би сльози мої, спостеріг би закоханий погляд.

604 Більше б сказала я слів, ніж на