Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

— Вибачте, — сказав адміністратор ввічливо. Надів окуляри. Розгорнув газету. — Я не бачив вашого хлопця.

Якусь хвилину я постояв біля стійки, з останніх сил тамуючи крик. А коли вже виходив з вестибюля, Файяз запитав:

— І ви не здогадуєтеся, куди хлопець міг податися?

— Ні.

Я почувався стомленим. Стомленим і наляканим.

— Чим він цікавиться? — допитувався Файяз. Я помітив, що він згорнув газету. — Мої хлопці, наприклад, віддадуть усе за перегляд американського бойовика, особливо з Арнольдом Як-там-його-неґґером...

— Мечеть! — раптом вигукнув я. — Велика мечеть!

Я згадав, як вигляд мечеті вивів Сограба зі ступору, як він вихилявся з вікна, щоб її роздивитися, коли ми проїжджали повз.

— Шаха Фейсала?

— Так. Можете відвезти мене до неї?

— А ви знали, що це найбільша мечеть у світі? — запитав адміністратор.

— Ні, але...

— Саме лише подвір’я вміщає сорок тисяч людей.

— Можете відвезти мене туди?

— Звідси до мечеті лише кілометр, — сказав Файяз, однак сам уже поволі вилазив з-за стійки.

— Я заплачу.

Він зітхнув і похитав головою.

— Чекайте тут.

Зник у задній кімнаті, а тоді повернувся в інших окулярах і з в’язкою ключів. За ним ішла низька огрядна жінка в помаранчевому сарі. Вона сіла на його місце за стійкою.

— Я не візьму з вас грошей, — сказав адміністратор готелю, швидко проминаючи мене, — а повезу вас тому, що й сам теж батько.

Я думав, що нам доведеться кружляти містом аж до ночі. Уявляв, як під докірливим поглядом Файяза зателефоную в поліцію й опишу Сограба черговому. Уже чув утомлений і байдужий голос офіцера, який просто запитує те, що мусить. І за його офіційними запитаннями вчувається неофіційне: кому яке в біса діло до ще одного загиблого афганського малого?

Однак ми знайшли хлопчика за сотню ярдів від мечеті — він сидів на острівці трави серед напівпорожнього паркінгу. Файяз під’їхав туди і випустив мене з машини.

— Мушу вже вертатися.

— Гаразд. Ми дійдемо до готелю пішки, — сказав я. — Дякую, пане Файязе. Щиро дякую.

Коли я вже вибрався з машини, він перехилився через переднє сидіння і запитав:

— Можна вам дещо сказати?

— Звісно.

У сутінках замість обличчя Файяза виднілися тільки окуляри, що відбивали тьмяне світло.

— Ви, афганці, всі такі... ну, трохи необачні.

Я був стомлений, у мене все боліло. Нили щелепи. Кляті шрами на грудях і животі здавалися колючим дротом, запханим під шкіру. Та я все одно розсміявся.

— Що... що я такого?.. — спробував запитати Файяз, але я вже захлинався від сміху, з мого скріпленого скобами рота лився регіт.

— Ненормальні, — сказав Файяз.

Машина розвернулася, рипнули шини, і задні фари в присмерку підморгнули мені червоним.

— Ти мене добряче налякав, — промовив я.

Сідаючи біля Сограба, я аж заскавулів від болю.

Хлопчик дивився на мечеть. Мечеть шаха Фейсала нагадувала велетенське шатро. Машини під’їжджали та їхали геть; молільники в білому вбранні потоком прямували до неї та від неї. Ми сиділи мовчки: я — спершись на дерево, Сограб — поруч, підтягнувши коліна до грудей. Слухали заклик до молитви, дивилися, як на мечеті запалилися сотні вогнів, коли запали сутінки. Тепер вона мерехтіла в темряві, наче діамант. Осявала небо і Сограбове обличчя.

— Ви бували в Мазарі-Шаріфі? — запитав хлопчик, не відриваючи підборіддя від колін.

— Дуже давно. Тому мало пам’ятаю.

— Тато возив мене туди, коли я був малим. Мама і Саса теж з нами їздили. Якось тато приніс мені з ринку мавпочку. Не справжню, звісно, а надувну. Коричневу, з краваткою-метеликом.

— Мабуть, у мене в дитинстві була така сама мавпочка.

— А ще тато водив мене у Блакитну мечеть, — вів далі Сограб. — Але ж і голубів було тоді біля масджіду[104]! І вони зовсім не боялися людей. Підходили до нас. Саса дала мені кілька шматочків наана, і я їх годував. А потім голуби обступили мене з усіх боків і воркували. Класно було.

— Ти, напевне, дуже сумуєш за татом і мамою, — сказав я.

Цікаво, чи бачив Сограб, як таліби виволокли його батьків надвір? Сподіваюся, що ні.

— А ви сумуєте за батьками? — запитав у відповідь хлопчик, поклавши щоку на коліно та дивлячись на мене.

— Чи сумую я за батьками? Ну, мами своєї я ніколи й не знав. А батько помер кілька років тому, і так, я сумую за ним. Часом дуже.

— А ви пам’ятаєте, який він був на вигляд?

Я пригадав грубу шию баби, чорні очі, неслухняне каштанове волосся... Малим я сидів у нього на колінах, як на двох стовбурах дерев.

— Так, пам’ятаю. І який він був на вигляд, — відповів я, — і навіть як пахнув.

— А я починаю забувати їхні обличчя, — сказав Сограб. — Це погано?

— Ні. У всьому винен час.

Я дещо згадав. Покопирсався в передній кишені куртки. Знайшов поляроїдну світлину з Гассаном і Сограбом.

— На, — дав її Гассану.

Хлопчик підніс фото майже впритул до обличчя, повернув так, щоб на нього падало світло від мечеті. Довго вдивлявся. Здавалося, він от-от заплаче, але ні. Сограб тримав світлину обома руками, водив по ній великим пальцем.

Мені згадалася фраза, яку я десь прочитав, а може, почув: у Афганістані є дуже багато дітей, однак практично немає дитинства.

Хлопчик простяг мені фото.

— Залиш собі, — сказав я. — Тепер воно твоє.

— Дякую.

Він ще раз поглянув на знімок і заховав його в кишеню безрукавки. Повз нас процокотів і покотився далі майданчиком запряжений конем візок. У коня на шиї висіли дзвіночки, що теленькали з кожним його кроком.

— Останнім часом я багато думаю про мечеті, — озвався Сограб.

— Справді? А про що саме?

Він стенув плечима.

— Просто собі думаю.

Сограб підняв обличчя, подивився на мене. Тепер він таки плакав, тихенько, зовсім безгучно.

— Аміре-ага, можна у вас щось запитати?

— Звичайно.

— Чи Бог... — розпочав він і затнувся. — Чи Бог відправить мене в пекло за те, що я заподіяв тому чоловіку?

Я потягнувся до нього, але хлопчик відсахнувся. Я відсторонився.

— Ні, звісно, ні, — промовив я.

Хотів пригорнути його, обійняти, сказати, що