Читати книгу - "Симпатик"

— От чого я досі не розумію, так це того, як ми програли, — сказав помічник окружного прокурора, киваючи офіціантові, щоб той приніс йому ще коктейль.

— На мою думку, і сподіваюся, що ви, панове, її зрозумієте, — відповів юрист зі спеціалізацією на тілесних ушкодженнях, — ми програли, бо були надто обережні. Ми боялися зашкодити власній репутації, однак якби ми просто прийняли те, що будь-які пошкодження впливатимуть на неї недовго, ми б могли посилити свої війська і показати вашим людям, яка сторона має перемогти.

— Можливо, Сталін та Мао мали на це правильну відповідь, — сказав Генерал. — Якщо померло кілька мільйонів людей, що таке ще кілька мільйонів? Ви ж писали щось про це, докторе Гедд?

— А ви прочитали мою книжку уважніше, ніж я думав, Генерале. Беззаперечно, ви бачили найгірше у війні, як і я, тож ви пробачите мені неприємну правду про те, чому американці втратили В’єтнам. — Доктор Гедд підняв окуляри на перенісся і нарешті подивився на нас крізь скельця. — Ваші американські генерали воювали в Другій світовій і знали цінність ваших японських стратегій, однак вільних рук для ведення війни не мали. Тож замість руйнівної війни, єдиної війни, яку визнає і поважає Схід (згадаймо Токіо, Гіросіму, Нагасакі), вони мусили чи вибрали вести війну виснажливу. На Сході це вважається, цілком закономірно, ознакою слабкості. Я не помиляюся, Генерале?

— Якщо Схід і має невичерпний ресурс, то це люди, — відповів Генерал.

— Саме так. Скажу вам ще дещо, Генерале. Мені сумно доходити цього висновку, однак я бачив свідчення на власні очі, не лише з книжок та архівів, а на полі бою в Бірмі. Це треба сказати. Життя на Сході дешеве, бо його чимало. І як стверджується в східній філософії… — доктор Гедд зробив паузу. — Життя не важливе. Можливо, нечуйно буде це казати, однак жителі Сходу не оцінюють життя так високо, як жителі Заходу.

Я писав паризькій тітоньці, що за столом запанувала тиша, поки ми усвідомлювали цю думку, а офіціанти несли нам коктейлі. Конгресмен розмішав свій напій і спитав:

— Що скажете, Генерале?

Генерал відпив свій коньяк з содовою, усміхнувся і сказав:

— Звісно ж, доктор Гедд правий, Конгресмене. Правда дуже часто буває незручною. А ви як вважаєте, капітане?

Усі розвернулися до мене, саме тоді як я майже підніс своє мартіні до вуст. Довелося нерішуче поставити його на стіл. Після трьох таких склянок і двох келихів червоного вина я відчував прозріння, дух істини розширив мій розум і вимагав, щоб я його випустив.

— Що ж, — мовив я, — дозволю собі не погодитися з доктором Геддом. Життя для жителів Сходу насправді важливе.

Тут Генерал насупився, і я зупинився. Інші обличчя лишилися незмінними, однак я відчував, як у повітрі збирається статична електрика напруги.

— То ви кажете, що доктор Гедд помиляється? — спитав Конгресмен, привітний, як, певно, доктор Менгеле у правильній компанії.

— О, ні, — поспішив заперечити я. Мене заливав піт, білизна під сорочкою змокла. — Але розумієте, панове, тоді як життя цінне для нас… — Ще одна пауза, і моя публіка схилилася до мене на міліметр-два. — Для жителя Заходу воно неоціненне.

Усі перевели очі на доктора Гедда, що підняв свій коктейль і мовив:

— Я б сам краще не сказав, юначе.

На цьому розмова, нарешті, виснажилася, і ми затишно зарились у свої коктейлі з тією ніжністю, з якою зазвичай ставляться до цуценят. Тепер, коли наші хазяї були задоволені нашими перемовинами, я міг і сам поставити запитання.

— Може, це й наївно, — мовив я, — але я думав, що ми їдемо в заміський клуб.

Хазяї розреготалися, наче я розповів першокласний жарт. Навіть доктор Гедд, схоже, приєднався, хихочучи над своїм «Мангеттеном». Ми з Генералом посміхалися і чекали на пояснення. Конгресмен подивився на старшого офіціанта, той кивнув і сказав:

— Панове, саме слушний час представити вам наш заміський клуб. Не забувайте свої коктейлі.

Під проводом старшого офіціанта ми, з коктейлями в руках, вийшли з обідньої зали. Далі коридором були ще одні двері. Відчинивши їх, офіціант сказав:

— Джентльмени прийшли.

За дверима була кімната, якої я і чекав — з дерев’яними панелями на стінах та головою оленя на панелі, чиї роги пропонували достатньо місця для того, щоб ми всі могли повісити свої піджаки. Повітря було повне диму, освітлення — тьмяне, щоб ще більше прикрасити гарненьких молодих жінок у вузьких сукнях, розсаджених по шкіряних диванах.

— Панове, — мовив Конгресмен, — ласкаво просимо в заміський клуб.

— Не розумію, — прошепотів Генерал.

— Пізніше поясню, сер, — пробуркотів я у відповідь. Допив свій коктейль і передав склянку старшому офіціантові, поки Конгресмен кивав парі юних леді.

— Генерале, капітане, дозвольте вас представити.

Наші компаньйонки встали. Високі підбори робили їх на два-три дюйми вищими за нас з Генералом. Мені дісталася дуже пишна білявка, її нордичні блакитні очі були твердіші та сяяли яскравіше за вибілені зуби. В одній руці вона тримала келих шипучого шампанського, в другій — довгий мундштук з наполовину випаленою сигаретою. Вона була професіоналкою, бачила таких, як я, тисячі разів, і мені не було на що скаржитися, бо я теж кілька разів зустрічався з такими, як вона. Хоча я й розтягнув щоки та губи в подобі усмішки, та не міг збудити в собі звичного ентузіазму, поки Конгресмен нас знайомив. Можливо, через те, як вона звично струшувала попіл з сигарети на килим, замість бути зачарованим її залізною красою, я відволікався на смужку під її щелепою, межу між неприкрашеною шкірою шиї та білою ґрунтівкою на обличчі.

— Ще раз, як тебе звати? — спитала вона, сміючись без причини. Я нахилився вперед, щоб сказати, і мало не впав у колодязь її декольте, бо мені раптово запаморочилося від хлороформу її різких парфумів.

— Мені подобається твій акцент, — сказав я, відступивши. — Ти, певно, з південних штатів.

— Джорджія, любчику, — сказала вона і знову розсміялася. — А твоя англійська непогана, як для азійця.

Я сміявся, вона сміялась, і коли я подивився на Генерала та його рудоволосу компаньйонку, вони сміялися теж. Усі в кімнаті сміялися, і коли офіціанти принесли ще шампанського, було вже зрозуміло, що ми всі чудово проведемо час, зокрема й доктор Гедд. Передавши одну склянку своїй пишногрудій компаньйонці, а другу мені, він сказав:

— Сподіваюся, юначе, ви не будете проти, якщо я скористаюся вашим вікопомним висловом у своїй наступній книжці.

Наші супутниці дивилися на мене без цікавості, чекаючи на мою відповідь.

— Ніщо не зробить мене щасливішим, — відповів я, хоча, з невимовних у цій компанії причин,