Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Маша

Таксі гальмує біля одного з магазинів на центральному проспекті. Виходжу з машини і впізнаю один із тих дорогих бутиків, повз які я навіть ходити не наважуюся. У нашому містечку таких не було, а тут у Києві в мене й думки не виникало зайти бодай в один із них. Достатньо один раз побачити, які біля них зупиняються автомобілі. І які звідти виходять люди.

Ціни там я можу собі тільки уявити. Нам із мамою в цих магазинах точно робити нічого, вони для таких як Мілена та її батьки.

Топольський відчиняє двері й пропускає мене вперед. 

— Вітаю, Нікіто! — назустріч виходить жінка маминого віку. Це або директор, або керуюча. За її спиною дівчата-консультанти сяють усмішками. — Дуже раді вас бачити! У нас якраз прийшла нова колекція. 

Нікіту тут вочевидь добре знають, і в мене всередині поселяється неприємне відчуття. Як коли я бачила його з Міленою. Болісне й нав'язливе. Але до Мілени я його ревнувала, а тут до кого ревнувати? До продавців? Швидше, до його способу життя...

Нікіта стискає мою руку і стримано вітається.

— Підберіть гарну сукню для моєї дівчини, — каже він, вказуючи на мене кивком голови. — Нам потрібно, щоб у ній можна було танцювати.

— Звичайно, зараз дівчатка все принесуть. Ви поки що проходьте до примірочних і сідайте. Чай, кава, сік? — керівниця проводжає нас у сусідній зал із м'яким диваном і столиком.

— Маш, ти щось будеш? — Нікіта не випускає мою долоню з рук, і я почуваюся впевненіше. Щоправда, не уявляю, що тут можна спокійно сидіти й пити каву, тому поспішно мотаю головою.

Нік розцінює мою відмову по-своєму.

— Дівчині апельсиновий фреш, — каже він, — а мені каву.

Нам приносять напої, а слідом цілу купу суконь.

— Проходьте в примірочну, — запрошує одна з них. — Вам потрібна моя допомога?

— Дякую, ми самі.

Кидаю погляд на цінник сукні, яка лежить зверху, і зависаю в повному шоці. 

— Маш, проходь, — підходить Топольський, а я задкую назад і врізаюся йому в груди. 

— Нікіто, — смикаю хлопця за лікоть, — ходімо звідси. Тут так дорого, просто жах!

Нікіта обіймає мене за плечі й підштовхує до примірочної.

— Нормальні ціни, Мишко. Ми з татом тут давно одягаємося. З того боку чоловічий відділ, шмот у них завжди пристойний. І це наші спільні гроші, Маш, я їх набетив. 

— Добре, — здаюся, — тільки я сама буду вибирати.

— Після того, як покажеш мені, — незворушно відповідає Топольський. 

— Ось ці два занадто яскраві...

— Це бал, Мишко, ти маєш бути красивою!

Зітхаю і мовчки заходжу за штору. Хіба це примірочна? Це ж ціла кімната, майже як моя в нашій орендованій квартирі. Тут теж є диванчик, столик із нерозпечатаною пляшечкою води, крекерами і льодяниками в прозорій упаковці.

Продавець заносить сукні та розвішує їх на окремій стійці.

— Якщо знадобиться допомога, ось кнопка виклику. Кличте, ми допоможемо, — йдучи, дівчина кидає на Нікіту цікавий погляд, і тільки тепер до мене доходить, що вони про нас подумали.

— Нікіто, давай підемо звідси, — благально дивлюся на Топольського, але той сідає на диван перед примірочною.

— Ми тільки прийшли, Мишко. Я буду пити каву, а ти переодягайся. Обіцяю, що не буду підглядати! — він примружується, і я кидаю в нього цукерку.

Поки переодягаюся, думаю, чому Нік згадав батька і ні слова не сказав про матір. Поки тато був живий, ми всі разом ходили по магазинах, навіть якщо треба було купити светр для тата або шапку для мене. Дивні в них стосунки в родині, дуже дивні.

Перша сукня не подобається мені, наступну відкидає Топольський. Дві я навіть вдягати відмовляюся, три начебто непогані, але і я не в захваті, і Нікіта хитає головою. Далі по новій.

Тепер я розумію, навіщо в примірювальній диван, вода і їжа. Тут і півдня можна провести, якщо міряти все, що приносять продавці. Я вже втратила лік і сукням, і часу.

Останньою надягаю білу...

Дивлюся на себе в дзеркало і завмираю. Вона ідеально облягає фігуру, довжина до коліна, збоку є розріз. Якраз для танцю. Але справа не тільки в цьому. 

Я в ньому зовсім на себе не схожа — здаюся вищою і стрункішою. І зовсім доросла, майже як Мілена... Може, у них дзеркало таке? 

— Машко, виходь, — чую голос Нікіти. Розпускаю хвіст, поправляю волосся і виходжу з примірочної.

Топольський, який до цього часу сидів, розвалившись на дивані, схоплюється і підходить до мене.

— Маша... — каже сипло і знімає з мене окуляри. Тепер я його не бачу, тільки чую. — Яка ж ти гарна, Машко...

***

Поки Нікіта розраховується за сукню і туфлі — мені підібрали ще й взуття, — я ховаю очі. Ми так довго цілувалися з Нікітою в примірочній, що мені тепер страшенно ніяково. І я розумію, чому мене так пильно розглядають продавці. Намагаються зрозуміти, що в мені знайшов Топольський...