Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

Розслідники зайшли за ним. «А чому я просто не набрав трійку на домофоні?» — здивувався собі Ваня, але знайшов виправдання: а якби їм не відчинили? Тоня перелякано роздивлялася навколо, хоча нічого особливого тут не було: звичні стіни без картин чи ліпнини. 

Третій офіс розмістився на третьому ж поверсі — все просто, тут не помилишся. Дзвінка не було, тому Ваня рішуче видихнув, постукав й одразу відчинив двері. Зразу за ними — невеличкий квадратний хол, у дальньому куті за столом сиділа опасиста жінка з високою зачіскою — ще одна Раїса Богатиріса, нагадалося Євангеліє від Гєни. Ані скляної стійки, ані пафосних прикрас — невже столичні забудовники бідніші за страхові компанії? 

— Це ви телефонували? — сухо довідалася жінка в розслідників, роблячи отвори у папері пробивачем. 

— Саме так, — усміхнувся їй Ваня так широко, неначе вітав з Новим роком аудиторію «1+1». — А вас непросто знайти. Ми думали, тут великий офіс. 

— Відділи продажу в нас на місцях, тут просто офіс директора. А хто — ми? — усміхнулася у відповідь жінка, й Гуллівер розтягнувся в усмішці ще ширше, намагаючись не думати про стан власних зубів, надто ж знизу і справа. 

— Мене звати Іван Майборода, я — ведучий шоу «Мрія здійснилася», канал ICTV, знаєте таке? 

— Щось чула, — перевела пас у нейтральне положення жінка й запитально подивилась на Антоніну, заохочуючи дівчину представитись. 

А цього якраз не треба — Тоня може злякатися й спалити контору, тому Гуллівер вирішив діяти на випередження: 

— У нас редакційне задання, ми вирішили, перш ніж їхати до вас із камерами, поговорити з Валентином… Сосєдкіним, — згадав Ваня, не виходячи з образу кореспондента. 

— Хм, — здивувалася жінка. — А по якому… ділу? 

— Щодо забудови, — підпустив туману Гуллівер, не забуваючи дебільно посміхатися, наче рекламуючи в телевізорі засіб від нежитю. «Зараз вона скаже, що треба звернутися до PR-відділу, й нам доведеться піти», — подумав він, та Богатиріса його приємно здивувала — вона постукала в стіну лівою рукою й прокричала туди: 

— Валентин Валєнтінич, тут до вас. 

За кілька секунд із центральних дверей вийшов той самий лисий чолов’яга — років йому було далеко за п’ятдесят, жили випиналися на голомозому черепі, а глибокі зморшки перекраювали обличчя, та він явно ходив до тренажерного залу ледь не щодня. Такий собі типаж суворого бувалого копа, який донині у гарній формі, досі подобається жінкам і знає про це. 

— Слухаю вас, — спокійно промовив Валентин Валентинович й поклав на стіл Богатиріси якийсь аркуш: — Корженко зашлі, он в курсє. 

— Телеканал ICTV, шоу «Мрія здійснилася», — представився Ваня, щоправда, уже без усмішки — тут треба по-діловому. 

— А шо, вони вже співаків набирають? — здивувався лисий. 

Отже, впізнав. Хто б міг подумати? Йоан зрадів, Гудвін напрягся — треба змінювати сценарій. Ніби відчувши вагання «кореспондента», Сосєдкін відкрив двері до свого кабінету: 

— Ну, якщо прийшли, так проходьте. І яка моя мрія здійснилася? Єгіпєт п’ять зірок? 

— Ні, трохи ближче, — підіграв йому Ваня й зайшов до кабінету. Прості, але стильні меблі: стіл, три крісла для гостей, теж нічого зайвого, якщо не враховувати фото з президентом на стіні. Тонкий натяк на те, що все просто і непросто водночас. Валентин Валентинович всівся у своє високе крісло (не шкіряне, але якесь невагоме, ледь не геймерське) й вказав рукою напроти: 

— Сідайте. Інна питала про чай-каву? 

— Та дякуємо, ми вже пили, — відповіла йому Тоня і сіла за дальнє від столу місце. Натяк зрозумілий: я його боюся, сідай ближче, розмовляй. Ваня всівся в глибоке м’яке крісло, кайфонув (якби такі сидіння були б у метро, він би звідти не виходив), сконцентрувався на тезах — погроза/страхова/смерть, аж тут задзвонив телефон на столі. 

— Треба вимкнути свій, — згадав Гуллівер і сягнув рукою в кишеню, щоб врубати вібро. Сосєдкін глянув на екран свого айфона в золотистому бампері («pro», звичайно), хмикнув й прийняв виклик: — Та отдал уже Іннє, сєйчас подпішет і отправіт, нє кіпіши. 

Вислухав відповідь, хмикнув ще раз й додав металу в голосі: 

— А ти їм скажи, шо я прієду і хуй на пятакі порубаю. Кому? Та всєм по очерєді. 

Тоді кинув телефон на папери, ввічливо перепросив: 

— Сорі, — й продовжив тим самим м’яким голосом, яким раніше запрошував заходити, — ну, так що там за мрія у вас? 

— Мрія проста, — Ваня примусив себе дивитися прямо в окуляри цього богатиря. — Ми хочемо розібратися в причині загибелі Романа Волошенка. Це — його сестра. Роман мав з вами конфлікт, ви йому погрожували, тепер телеканал знімає другу частину розслідування про його вбивство, а ми… попередньо розмовляємо з усіма… причетними. 

— Волошенко? — спокійно перепитав лисий, ніби йшлося про кількість цукру на одну чашку напою, відкрив макбук (теж «pro») й почав щось набирати, а потім читати, час від часу хмикаючи. Ваня подивився на Тоню (перелякана, але тримається) й вирішив, що в цій ситуації треба мовчки чекати — нехай господар удає, що чує прізвище Волошенко вперше й нічого про це не знає. 

За кілька хвилин лисий хмикнув востаннє, закрив ноут і зняв окуляри: 

— Згадав. Був такий хлопчик, — він перевів погляд на Антоніну й склав долоні на кшталт вдячного емодзі. — Мені дуже шкода. 

Його телефон почав знову дзеленчати, але Сосєдкін просто перервав виклик і вимкнув звук: 

— Якщо ця зустріч… так би мовити... попередня, то я можу вам все розповісти, щоб ви камери не ганяли туди-сюди. Окей? 

Вані нічого не лишалося, як підтвердити бажання почути історію лисого. 

— Значить… Хлопчики… і дівчатка. Наш бізнес — спірні об’єкти. Там, де є кілька охочих побудувати своє. Якщо… скажемо так: одразу дві структури претендують на землю, ми розрулюємо це й отримуємо дозволи для тих, хто з нами. Всі дозволи. Я підкреслюю — всі. 

Ваня посміхнувся: на щось подібне він і очікував у цьому кабінеті. Але лисий не зважав на іронію, він перевів погляд на вікно, за яким все заступала стіна якоїсь будівлі, й продовжив: 

— По кожному об’єкту є свої питання. Якщо поруч ставок якийсь чи палісаднік на два дєрєва, все одно хтось... щось… Ці активісти — «Київ вільний» та інші — вони… збирають з мєгафоном людей, а потім приходять сюди, до мене (він перевів погляд на кімнату), і просять... грошей. 

— І ви платите їм за мовчання? 

— Звичайно, ні, це