Читати книгу - "Напівдоторком, Александра"

— Сирники? Ті самі? — Нарешті хтось звернув увагу на пательню.

— Ну не знаю на скільки ті самі, але, думаю по смаку ані трохи не гірші. 
— З твоїх рук я буду все що завг…— Руслан не встиг договорити фразу, коли пролунав дзвінок вхідних дверей.

— Ми когось чекаємо? — Напружено запитала.

— Аж ніяк. — Рус засунув руки в задній карман і дістав звідти пістолет, на ходу передзаряджаючи. — Будь тут. — Кинув він мені і вийшов в коридор.

Певно, моя нервова система настільки звикла до стресових ситуацій, що просто заморожувала будь-які емоції. Тому я при спокійненько вимкнула плиту, відставила пательню і прийнялася чекати.

Тим часом з коридору до кухні долинали, чоловічі голоси, але я не могла розібрати ні слова. Звичайно, мені не хотілося порушувати прохання Руслана, проте, цікавість взяла своє. Тихенько підійшовши до стіни, я виглянула і нарешті побачила опонента. Чому саме опонента? Рус не опустив пістолет, він направляв його прямо в голову чоловіку, котрий на виглядав досить невинно, враховуючи, що зброї у нього не було.

Враз, чоловіки, що активно щось обговорювали, замовчали. 
— Можливо приборкати усіх й навіть самого себе, але тільки не кохану. Покажися люба. — Вже голосніше промовив чоловік.

— Залишайся на місці! — Рикнув Руслан.

Підкоряючись немислимому бажанню, я впевнено зробила крок і вийшла зі свого схову. Руслан, глухо застогнав, а на обличчі чоловіка відобразився сильний подив.

— Надзвичайно…ти так на неї схожа. — З голосу зник метал і зʼявилися якісь дивні теплі нотки. — Тільки очі, як у лиса.

В моїй голові виник когнітивний дисонанс і постало логічне питання.

— Схожа на кого?

Чоловік перевів погляд на Руслана, який став ще більш напруженим, хоча здавалося, куди б ще більше.

— Ви їй не сказали? 
— Сашо, прошу, йди на кухню. — Здавлено промовив Руслан. Але мене вже було не зупинити.

Підійшовши ще ближче, я вже голосніше запитала: 

— Хто ви?

На його обличчі зʼявилася усмішка, і зробивши жартівливий реверанс, чоловік представився:

— Осадчук Віталій Євгенович. 
Першим бажанням було відсахнутися назад, проте я стримала порив і залишилася на місці. Десь в середині своєї голови я знову повторила фразу «Надзвичайно..ти так на неї схожа. Тільки очі, як у лиса». Він говорив про моїх батьків. По мені, ніби струмом пройшлися.

— Ви знали моїх батьків?

— Знав. — Це була вся увага, яку мені милостиво «подарували» і чоловік знову звернувся до Руслана. — Я не хочу вам зла. Я беззбройний, приїхав до вас сам просто поговорити. 
— Нам немає про що говорити.

— Ти помиляєшся.

— Ти замахнувся на мій ближній круг! 
— Не сміши мене. Їй нічого не загрожувало.

— Я міг не встигнути.

— Але ж встиг. Просто розмова, Русе. Десять хвилин і все закінчиться.

В голові проймайнула думка: «А якщо це наш шанс?». Навіть якщо Осадчук бреше, чому б не спробувати.

— Руслане. — Я торкнулася його плеча. — Вислухаймо його.

— Ні!

— Ти тримаєш його на прицілі. Нам нічого не загрожує. Будь-ласка, поглянь на мене. — Коханий вперто продовжував стояти на своєму, тому обійшовши його, я стала прямо перед ним, щоб нарешті привернути увагу. — Любий, все добре. — Я обережно торкнулася його обличчя. — Просто вислухаємо.

Подіяло. Пістолет він не прибрав, ні. Але, як мінімум ми вже сиділи в гостьовій, а Віталій тільки посміювася.
— Кому скажу — не повірять. Сокіл підкорився жінці. Але знаєш, я тобі заздрю. Такій жінці я б не роздумуючи віддав би усе.

— Може досить балачок і перейдемо до суті.

— Я їду з країни. — Після короткої паузи, вже без сміху промовив Віталій. — Ще перед тим, як ви поїхали, я знав, що це буде остання справа для мене. Мене прижали до стіни. Саме тому я йшов на крайні міри. — Кивнув він на мене. — Я не міг чекати місяцями. Я ніколи не бажав тобі зла, Руслане.

В цей момент Рус все таки не витримав і скептично пирхнув. Я б теж не дуже вірила, враховуючи останні події.

— Не можна ненавидіти того, кого ти власноруч створив. А ти став моїм найкращим творінням. 

— Припустимо, я тобі повірив. Тоді чому ти все ще тут, навіщо весь цей концерт?

— У нас з тобою є один невеличкий спільний недолік — наявність якої не якої совісті. Прижали не тільки мене. Керівництво хоче прибрати абсолютно усіх, щоб приховати свою причетність до справ. Я захистив кого міг, але команди: Рубін, Шторм, Тигри, спецовки… — вони усі під прицілом. Я не встиг  їх прикрити. 
— Ти перечислив усіх, крім моєї команди.

— Формально, в Італії були не ви, а тіні. Але так, як і тіней немає, то і доказів вже теж ніяких немає.

На обличчі Руслана не було ніяких емоцій, проте відобразилося розуміння. 
— Саме тому, ви можете залишитися в країні, а от інші — нажаль. 
Сказавши останню фразу, чоловік піднявся з крісла, щоб піти на вихід. Руслан послідував за ним, проте, перед самим виходом Віталій повернувся до мене і промовив:

— Я знав твоїх батьків, Олександро. Твоя мама була чудовою людиною, най кращою з усіх, кого я знав. Вона могла знайти світло навіть у глибокій темряві. Аня любила тебе більше за усе на світі. Правда, на жаль такі світлі люди довго не живуть, бо темрява зʼїдає їх надто швидко.

Декілька секунд і в гостьовій стало абсолютно тихо, і порожньо. Я залишилася наодинці зі своїми думками. Але це на краще. Весь час мені здавалось, що я щось не взяла до уваги щось важливе. 
Осадчук, сказав, що знав моїх батьків. Обох, проте, він ні словом не обмовився про мого батька. Знову і знову, і знову я прокручувала всю розмову й нарешті, мозок зачепився за цікаву фразу, котра була адресована Русу: «Ви їй нічого не сказали». Не сказали що? І хто ці «ви»? 
«Очі лиса»…Це він про батька? 
Ще декілька хвилин, я просиділа немигаючим поглядом, дивлячись у стіну, а потім мене ніби громом вдарили.

Невже під словом «Ви», Віталій мав на увазі мого батька? Він живий? І Руслан знає його? Тоді чому він нічого мені не сказав?