Читати книгу - "Напівдоторком, Александра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так. Припустимо мої здогадки виправдаються. Тоді думаємо логічно. Якщо «Ви не розповіли?» значить — це точно хтось з наших спільних знайомих. Хто чисто теоретично міг би підійти за віком? Хто поводив себе дивно і робив дії відносно мене, що ніяк не можна було пояснити?
В голові промайнув, раптом, спогад:
«Мовчи Саня, просто мовчи. Не рий собі ще
глибшу могилу, на цей раз послухай мене, не
лізь у ці бісові ігри, дай Руслану розібратися самостійно.»
Ось це звертання «Саня». Воно було таким дивним, таким знайомим і рідним…
Ні…ні..ні….
Цього просто не може бути! Він не може бути моїм батьком.
Людина, з якою я знайома більше пʼяти років. Той кого, я моментами ненавиділа лютою ненавистю виявився моїм батьком.
В мене почався істеричний сміх, котрий ніяк не припинявся.
Господи..
Чоловіки стояли на парковці не відриваючи погляду один від одного. Руслан більше не діставав зброї. В його голові було тисячі запитань, котрі потребували відповідей , але вийшло сказати лиш одне:— І куди ти відправишся?
— Ще не знаю. Певно, на інший кінець світу. Хоча, думаю мене і там знайдуть.
Руслан посміхнувся. Вони обоє знали, що це станеться.
— Ти мене ненавидиш. — Раптом промовив Осадчук. Це було не запитання — констатація факта.
— Якась частина мене тебе ненавидить за те, ким я став. Але інша вдячна, по тій самій причині.
Чоловік нічого не відповів на це, лише посміхнувся і кинувши, останній прощальний погляд сів у машину.
І от було щось у тому погляді невідворотне.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Напівдоторком, Александра», після закриття браузера.
