Читати книгу - "Напівдоторком, Александра"

РУСЛАН

Ідучи назад до квартири, я думав, що на мене чекатимуть питання, відповідь на які я більше не зможу приховувати. Проте, на подив, їх не було. Замість питань мене зустрів задумливий погляд. 
— Як довго?

— Що «Як довго»? — Не зрозумів я суті питання.

— Як довго ти знав, що Дмитро мій батько? — Голос Саші звучав холодніше льоду. Та я не збирався більше нічого приховувати.

— Після того, як ти поїхала, пʼять років тому.

— Чому не сказав? 
— Бо він попросив. Це була не моя таємниця. Самойлович збирався тобі розповісти та ти дізналася раніше. Я його попереджав.
— Ммм…

Я неспішно підійшов до неї, якби «прощупуючи ґрунт», і коли не зустрів спротиву, сів на диван поруч і обійняв дівчину. 
— Як ти? — після недовгої паузи, запитав.

— Ще не знаю. Двоякі відчуття.

— Я не люблю нікого виправдовувати, але у нього були свої причини. Це не значить, що він не винен, але Дмитра можна зрозуміти. Просто вислухай його, добре? 
— Я постараюся.

— От і добре. — Поцілував її в макітру і встав. — А тепер підемо нарешті снідати, бо там вже, певно, ті сирники майже охололи.

Ми не встигли навіть на кухню зайти, як в мене задзвенів телефон. Та що ж таке!

— Ало! — Гаркнув у слухавку.

— Руслан, офіс підірвали. — без зайвих слів відрапортував Святослав. 

— Жертви?

— Всі хто були на той момент в будівлі загинули. Ще двоє поранених. Чекай…програма засікла підрив. — Після короткої паузи хлопець сказав. — Це машина Осадчука. 
Так от що значив той погляд…

— Думаєш, хтось прибрав їх раніше нас?
— Свят, збирай усіх. Ми скоро будемо. — Віддав я наказ і поклав слухавку. — Не вийде нам поїсти…

— Ще встигнемо. Йдемо одягатися.

Вже через пів години, ми були на штаб квартирі. Були присутні усі, крім Дмитра. Він перебував на самому місці подій, як слідчий. Власне, хлопці від нього усе і дізналися. 
Я одразу розповів про візит Осадчука, переказав його слова та повідомив про роботу, що ще на нас чекала. Загалом основна задача була на Яструбі. Він мав повністю перечистити усі віртуальні бази і згадки, що вели до хлопців

— Думаєш, Самойловича замовили? — запитав Ільяс.

— Я думаю, що він чудово знав про вибухівку і свідомо пішов на такий крок.

— Або ж підлаштував власну смерть, а сам виїхав.

Це була слушна думка та я бачив його очі. Він знав, що на нього чекає. Але переконувати нікого я не збирався.

— То що хлопці, остання справа і ми вільні. 
— Так дивно це чути, після пʼяти років служби. — раптом сказав, Марат.

— Повірте, я вас як ніхто розумію. — Мій погляд потягнувся до невеличкої фігури, що стояла біля входу. В голові пронеслися спогади роботи в коледжі, знайомства з Сашею, каверзи студентів, здачі, проекти. Здається, ніби усе це було не зі мною. Певно, Саша подумала про те, саме, бо на її обличчі зʼявилася тепла усмішка. — Дмитро повідомляв, коли звільниться?

Святослав кинув погляд на годинник і промовив:

— По логіці — вже має бути у відділку, слідча група на місці не працює так довго. Скоріше за все, вони будуть довго возитися з паперами, справа досить гучна. Було б доцільно, якби ви поїхали у відділок і там все з ним обговорити, щоб не затягувати з усім. А ми поки тут почнемо розгрібатися.

Я і сам це чудово розумів, але от одна деталь не давала мені спокою. Чи варто зараз стикатися Саші з Дмитром? Так, вона досить спокійно усе сприйняла, на вигляд, а от що коїться в її душі, один тільки Бог знає, в якого я не вірю. Так чи інакше, справу потрібно було вирішити якнайшвидше, тому кивнувши хлопцям, я пішов до коханої і коли ми залишилися наодинці тихо запитав:

— Тебе завезти додому, чи ти поїдеш зі мною?

— Я хочу з ним зустрітися. Потрібно розставити усі крапки над «і», щоб нарешті заспокоїтися. 
Вона була цілковито права. Але це не зменшило моїх побоювань. 
  
                                        * * *

ОЛЕКСАНДРА

Не пройшло й пʼятнадцяти хвилин, як ми прибули до поліцейського відділку. Руслан вийшов з машини, щоб відкрити мені двері і подати руку. Ми стояли так декілька секунд, налаштовуючись на наступні дії. Я бачила, що Руслан переживає за мене, проте, я як ніколи була впевнена у своїх намірах. Тому, кивнувши головою, зробила крок, потягнувши чоловіка за собою і ми пішли до входу в будівлю.

Нас зустріли і провели в кабінет до Дмитра. Коли Рус тільки встиг його повідомити?

Це була така суто мінімалістична кімната, облаштована в сіро-коричневих тонах з великим стелажем, де зберігалися книжки і, певно, різні документи в закритих секціях. Також стояв великий диван. Даю голову на відсіч, саме тут Самойлович і спить. А посеред кабінету, навпроти вікна стояв стіл, за яким, власне і працював Дмитро. Він перебирав велику кіпу паперів та побачивши нас, одразу відклав їх в сторону і махнув рукою, вказуючи на диван.
Розмова чоловіків була максимально лаконічною без зайвих деталей. Лише декілька разів Дмитро задав питання, уточнюючи чи відмічаючи щось. 

— Це усе. Скоро ми з хлопцями закінчимо те, що плануємо і тоді все остаточно закінчиться. — закінчив Рус.

— Мг.. — Чоловік знову зробив собі якусь помітку.

— Як ти збираєшся цю справу закрити?

— Все вказує на Осадчука. Тому я схиляюся до варіанту теракту і самогубства. 
Руслан мовчки кивнув і повернув голову до мене. Роблячи вигляд, що цілує мене в скроню, він прошепотів:

— Мені бути з тобою чи залишити вас наодинці?

— Я сама. — відповіла і стиснула його руку, показуючи, що усе добре. 
— Я буду в коридорі. — Сказавши, він легко поцілував мене і вийшов з кабінету. 

Ми залишилися наодинці з моїм…Батьком.

Так, до цього треба звикнути. Тільки зараз я зрозуміла, що увесь час розмови, Самойлович ні разу не подивився на мене, концентруючись лише на Руслані. Зараз він нарешті звернув увагу на мене. Його очі уважно оглядали мене, певно намагаючись зрозуміти, який в мене настрій. Та навряд чи він щось побачив, адже я була, як моноліт: спокійна і непробивна. 
— Руслан розказав чи Удав? — запитав.