Читати книгу - "Напівдоторком, Александра"

— Сама здогадалася, але на роздуми навів Осадчук. Якщо ви його мали на увазі.

Дмитро мав залізну армійську витримку, але навіть вона не змогла приховати його нервове напруження.

— Я просто хочу почути, що сталося. — зробила спробу зменшити дискомфорт.

На диво, це допомогло. Чоловік склав руки перед собою і почав розповідати: про службу, роботу, зустріч з моєю мамо, стосунки, невдале батьківство, спробу все виправити і кінець-кінцем, те, чим усе закінчилося. Я уважно усе слухала, не перебиваючи і не задаючи питань. Не можу пояснити, що відбувалося в середині мене. Я просто вбирала в себе інформаці, як губка. Нарешті я знаю правду, хай і таку жахливу. Та раптом, в моїй голові зʼявилася картинка одного сну:

— У мене є один спогад. Можливо це і не спогад, проте… Мені якось приснився сон в якому були чоловік і жінка, що сварилися на кухні. Здається, вона докоряла йому за якісь невиконані обіцянки — боялася за дитину. Цією дитиною була я. А ще жінку звали Аня, як маму. Ну принаймні уві сні, а сама жінка назвала чоловіка Сашею. Все закінчилося тим, що цей Олександр забрав мене в дитячу і бавився зі мною. Він називав мене ..

— Саня. — Закінчив за мене Дмитро. Його обличчя було повернуте до вікна, але я побачила сльозу, що скотилася. — Це була остання ніч, перед пожежею.

Коли він повернув голову, я заглянула в його очі і здригнулася. Стільки болю…стільки відчаю і безсилля. 
— Я намагався вас захистити. Я хотів її захистити, але усе зламав. Зламав усе, що можна було зламати. Тому я не хотів, щоб ти росла поряд з тим, хто руйнує усе до чого торкається, з тим хто убив свою кохану і твою маму. Я просто спостерігав і робив, що міг.

Згадуючи своє життя, я зрозуміла, що деякі моменти, які я вважала везінням, насправді такими не були. Наприклад, не дивлячись на те, що бабуся з дідусем були літніми людьми і жили суто на одну пенсію, ми ніколи не потребували нічого. Або ж якщо згадати притулок: далеко не усі виховательки були добрими, але мене ніколи не чипали, навіть коли я робила якісь не дуже хороші речі, ніхто не наважувався мене навіть насварити. Це до речі, стало одною з тих причин, чому однокласники мене не любили. А ще квартира…ось тут сумнівів не було: вже дуже дивно виглядає історія з тіткою, яка ніколи не зʼявилася в моєму житті і тут, раптом, переписала на мене квартиру. То виходить, це усе Дмитро.

На диво, в мені абсолютно не було ніякої злості. Більше того, я його добре розуміла. Довгий час в моїй голові на підкірці свідомості була присутня думка, що близькі для мене люди, так чи інакше страждають від однієї моєї присутності. І тільки тепер я зрозуміла, що мій вимушений переїзд до Італії був не таким вже й вимушеним. Десь всередині себе, я щиро вважала, що зникненням, я захищаю близьких від свого згубного впливу. 
— Я тебе розумію і не виню. — Чоловік, що весь час моїх роздумів дивився в підлогу, намагаючись приборкати емоції, здивовано підняв погляд. — Яблуко від яблуні…— Сумно посміхнулася. — Але мені складно. Двадцять два роки я думала, що мої батьки загинули в пожежі. А зараз виявилося, що це не так. Ще й батько виявився живішим за усіх живих. Я не зможу тобі одразу довіряти чи сприймати, як батька, але відхрещуватися від тебе я точно не бажаю, тим паче, ти єдиний, хто залишився. — Тепер вже мої очі були на мокрому місці, тому я швидко вскочила з дивану і направилася до виходу, але мене зупинив голос, що прозвучав надто близько:

— Сашо, я… — Твою ж! Навіщо так лякати?!

Це у них з Русланом одна фішка на двох — переміщатися з шаленою швидкістю? Чоловік стояв від мене за крок. Він стискав кулаки і мовчав. Я не знаю, що мною керувало, та в мить, подолавши ту відстань, я притиснулася до Дмитра. Перші секунди він явно був в шоці, та впоравшись з емоціями, обійняв мене у відповідь з такою силою, що в мене ледь ребра не потріскалися. Я чула з якою швидкістю билося його серце, як здіймалася грудна клітина від глибоких подихів.

— В мене таке відчуття, ніби усе це сон і як тільки я тебе відпущу, він розсіється. — сказав він кудись над моєю головою. — Двадцять два роки я мріяв про це.

Не знаю, скільки ми ще так простояли, але коли прийшов час розходитися, ми вели себе як ні в чому не бувало. Навіть примудрилися вкотре підколоти одне-одного. 

Виходячи з відділку, я зупинилася на сходах озирнулася навкруги. Тільки тепер я зрозуміла, що у самому розпалі буяла осінь. Не холодна й мокра, як усі звикли, а тепла з легким свіжим повітрям, котрим я так жадібно дихала.
Усе закінчилося…геть усе! Від цієї думки на обличчі засіяла щира усмішка, така, якої давно не було на моєму обличчі. Я не мала марних надій, що тепер все буде ідеально добре. Зовсім ні. Попереду ще дуже багато роботи, але тепер усе інакше.

Біля машини мене чекає найкращий чоловік у світі і по сумісництву — кохана людина. Нарешті, я зможу спілкуватися з друзями, не наражаючи тим самим їх на небезпеку. І врешті, я знайшла батька…ну, він сам знайшовся, але це вже не суттєво. Я просто, нарешті щаслива.