Читати книгу - "Похибка першого типу, Invisibility mask"

Аріель.
Я лежала в ліжку, накрившись ковдрою так, ніби вона могла захистити мене від усього світу, але від власних думок втекти було неможливо. Сльози підступали до очей, але я з усіх сил намагалась їх стримати. Якщо Лео справді зрадив мені... я навіть не знала, що робити. У мене не вистачило б сил зібрати речі й піти. Він був добрим до мене, турботливим, але я чудово пам’ятала, яким ставав, коли щось йшло не за його планом.

— Вже спиш, Янголе? — його голос пролунав поруч, а потім я відчула, як він ліг позаду, обіймаючи мене.

Його руки обережно лягли на мою талію, а губи залишили кілька поцілунків на потилиці та за вушком. Я стиснула ковдру сильніше, стримуючи всхлип, який уже готовий був вирватись. Але як сховати це від Лео? Він завжди помічав кожну дрібницю.

— Аріель? — його голос став тривожним, але м’яким, немов він намагався зрозуміти, що відбувається.

Я не відповідала, сподіваючись, що він не буде наполягати, але це було марно. Він обережно, але рішуче перевернув мене обличчям до себе, ковдра ледь не злетіла з рук. Його очі дивилися прямо в мої — зосереджено, уважно, із тривогою, яка змішувалася зі здивуванням.

— Що сталося? — його голос був спокійним, але глибоким.

Цей погляд дав мені надію. Надію, що я вигадала собі цю страшну історію. Що все це лише жорстока гра моєї уяви. Але як запитати? Як вивільнити цей клубок сумнівів, який стискав моє серце?

— Ти тремтиш, мила, — його голос був сповнений ніжності, і він обережно поклав долоню на мою щоку. Але я відсторонилася, змушуючи себе триматись на відстані, хоча серце стискалося від цього жесту.

— Де ти був? — мій голос був тихим, але тремтіння в ньому видало всю бурю емоцій, що вирувала всередині. Я трохи припіднялась, притягуючи коліна до себе, щоб відчути хоч якусь ілюзію захисту.

— У душі, що сталось?

— Я не про це, — я глибоко вдихнула, намагаючись знайти в собі сили продовжити. — Де ти був сьогодні ввечері, коли сказав, що у тебе нарада директорів?

Його обличчя на мить стало невимовно серйозним, а потім м'яка усмішка змінилася чимось важчим.

— Арі, що це за питання? — він трохи нахилився вперед, ніби намагався підібратися ближче до моїх думок. — Я був там, де і казав. На нараді. Після неї я заїхав до Макса, він опинився у дещо… неприємній ситуації. Я ж тобі про це писав.

— Твоя сорочка пахне жіночими парфумами, — я сказала це швидше, ніж встигла зважити слова. І тепер вони висіли в повітрі між нами, як вибухівка, яка готова здетонувати.

— Чорт, мила..

— Я хочу знати правду, Лео, — прошепотіла я, дивлячись йому прямо у вічі.

Його погляд залишався незворушним, але я помітила, як він стискає щелепу, ніби бореться із власними думками.

— Одна… скажімо так, проблема Макса знепритомніла, — нарешті відповів він, повільно і обережно підбираючи слова. — І мені довелося її взяти на руки, щоб віднести. Я навіть не думав про те, що її парфум залишиться на мені.

Його слова були точними і логічними, але всередині мене боролися дві сили: довіра і страх.

— Ти справді думаєш, що я повірю в це? — мої слова прозвучали гостро, але я знала, що більше спрямовані на мене саму, ніж на нього. Я хотіла вірити. Мала вірити. Але невпевненість продовжувала розʼїдати мене зсередини.

— Аріель, — його голос був низьким і наповненим щирістю, — ти справді віриш у те, що я можу зрадити тебе? Я, чорт забирай, як одержимий тобою.

— Я… я не знаю… — прошепотіла я, обіймаючи себе руками, намагаючись хоча б трохи зібратися. — Я відчула цей запах і злякалася. І я знаю, що і половини не вмію з того, до чого ти звик. Ти постійно стримуєшся… і просто…

Мої слова розсипалися в повітрі, як розбиті скельця. Я не могла закінчити. Якою ж нікчемною я виглядала поруч із ним. Лео був впевненим, сильним, недосяжним, а я — наче дитина, яка заздалегідь боїться програти.

Його теплі пальці торкнулися моєї руки, м’яко розгортаючи її, щоб він міг заглянути в мої очі.

— Послухай мене, Янголе, — його голос був тихим, але проникливим, і я мимоволі подивилася на нього. — Якщо ти думаєш, що я когось порівнюю з тобою, ти помиляєшся. Я не тримаю себе в руках через те, що тобі бракує чогось. Я роблю це, тому що ти для мене важлива. Тому що не хочу ні поспішати, ні тиснути.

Його пальці злегка торкнулися мого підборіддя, піднімаючи його, щоб я не могла відвернутися.

— Немає нікого і нічого, що могло б змінити те, як я ставлюсь до тебе. Це не про досвід, не про звички. Це про тебе, розумієш?

Я відчувала, як сльози підступають до очей, але не від страху чи болю. Від його щирості. Від його здатності побачити мене справжньою, навіть тоді, коли я не могла цього зробити сама.

— Ти достатня для мене. Навіть більше, ніж достатня. Ти моя. І я не дозволю тобі думати інакше.

Його слова звучали як обіцянка, і, здається, щось всередині мене нарешті почало заспокоюватися. Я притулилася до нього, вперше за весь вечір відчуваючи, що можу дихати.

Лео притиснув мене до себе, обіймаючи і залишаючи хаотичні поцілунки на волоссі. Думаю, йому було трохи боляче від того, з якою силою я трималась за нього, але він нічого не сказав.

— Вибач, будь ласка… — прошепотіла я, ховаючи обличчя у його шиї. Заспокійливий аромат лайму і м’яти, що був таким характерним для нього, зняв залишки напруги.

— Ти не повинна вибачатися, Янголе, — його голос звучав м’яко, але впевнено. — У тебе був привід сумніватися, і це моя помилка. Я повинен був сказати тобі одразу.

Його руки ковзнули до моєї спини, малюючи заспокійливі кола. Від цих рухів по тілу розходилося тепло, яке змушувало поволі танути мій страх.

— Завтра поїдемо до Макса, і він сам тобі все розповість, — запропонував він, гладячи мене по щоці.

Я похитала головою, намагаючись запевнити його, що більше не потребую додаткових доказів.

— Не потрібно, — прошепотіла я, злегка торкаючись його руки. — Я вірю тобі.