Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

Я прокинулася рано, наче ще не зовсім оговтавшись від того, що сталося місяць тому. Тіло ще зберігало сліди боїв, але біль був лише спогадом, і лише шрам на руці Луки нагадував мені про все те, що ми пережили. Шрам... він виглядав наче знак героїзму, частина того, ким він став, і це мені дуже подобалося.

Я одягалася в швидкому темпі, моя голова була зайнята тільки однією думкою: сьогодні я побачу свою донечку. Вероніка Анісімова... моє маленьке сонечко тепер буде частиною команди, і я могла лише уявляти, як буду вчити її. Мене переповнювала гордість.

Коли я увійшла до кабінету командира, він уже чекав на мене. Його обличчя було спокійним, але я відчувала під текстурою його погляду щось важке, серйозне.

— Роса, — почав він, не відриваючи погляду від паперів. — Відправляю тебе тренувати старших дітей, в тому числі твою доньку. Список я вже дав. Ти будеш відповідати за їх безпеку.

Мої пальці затремтіли, коли я розгорнула список. В очі одразу впало ім’я, яке я не могла б не помітити. Вероніка Анісімова...

Моя донечка!

Моя Роня!

Мені навіть не потрібно було думати. Це був ідеальний шанс, щоб забезпечити їй надійний захист. І я знала, що в команді Терра-6 вона буде в безпеці. Я розуміла, що я повинна бути сильною, не тільки для себе, але й для неї.

Командир кивнув, даючи знак, що можна йти. Я вийшла з кабінету і рушила до тренувальної зони. Кроки були важкими, бо я думала про те, що чекає на Вероніку, як її почнуть тренувати, як вона сприйме нове середовище. Але я не мала права сумніватися. Тепер усе буде по-іншому.

Пройшовши кілька коридорів, я побачила Луку. Він стояв біля стіни, злегка притиснувши руку до животу. Я заспокоїлася, побачивши його.

Мій Лука...

Він все ще був таким сильним, таким, як коли ми проходили через всі ті випробування, що зазвичай ламають людей.

— Ти йдеш на тренування? — запитав він, коли побачив мене. Його обличчя стало більш серйозним, хоча я відчувала в його погляді спокій і підтримку.

— Так, — відповіла я, посміхаючись йому. — І знаєш, моя донька, наша донька тепер в команді. Її ім’я в списку, Лука.

Його очі спалахнули здивуванням, але потім на обличчі з’явилася м’яка усмішка.

— Це чудово, — сказав він, підходячи ближче і ніжно обіймаючи мене. — Я пишаюся тобою, Єво.

Я притулилася до його грудей, почувши, як його серце б’ється в такт моєму. Це був той момент, коли все здавалося на місці. Ми могли спокійно стояти в обіймах один одного, і навіть весь світ міг би піти до біса, бо я знала, що ми будемо разом, незважаючи на всі труднощі.

Лука ніжно підняв моє обличчя, його погляд був ніжним, але в ньому була й рішучість.

— Я з тобою, — прошепотів він, притягуючи мене до себе ще ближче, майже стискаючи.

І в ту мить я відчула, як його губи торкнулися моїх. Тонкий, ніжний поцілунок, який неможливо було забути. Я відчула, як час зупиняється, як він увібрав мене в себе, і ми стали одним цілим. Це було те, що я так довго шукала, те, що змусило серце битися швидше, і я не могла натішитися цим відчуттям.

— Я буду твоєю силою, Єво. Я завжди буду з тобою, — промовив він, коли відхилився, але не відпускав моїх рук.

— І я з тобою, — відповіла я тихо. Мої очі блищали від щастя.

В той момент все здавалося можливим, все було на своїх місцях. Ми знову були разом, готові до всього, що нас чекає.

Я ще раз поглянула на список, в серці розцвіло відчуття спокою і надії. Я знала, що тепер наша команда буде сильнішою, і що Вероніка буде в безпеці. І неважливо, що чекає на нас попереду, ми будемо разом.

Я зробила глибокий вдих, коли переступила поріг тренувальної зали. Всі погляди відразу ж звернулися на нас, і я відчула, як серце трохи пришвидшило свій ритм. Кожен погляд був настільки інтенсивним, що я могла відчути їх на собі, наче вони пронизували мене наскрізь. Вишиковані під стіною, діти стояли в строгих рядах, готові до того, що я скажу наступне. Всі вони були одягнені у свою форму — чорні тактичні штани, темні футболки з логотипами нашої групи, а на грудях – ім’я або позивний. Виглядали вони насправді, як одна потужна команда, і в їхніх очах горів вогонь готовності.

Лука стояв поруч, не зводячи погляду з них. Він був спокійний, ніби не було в його житті нічого складного, але в його очах я помічала невидиму рішучість, яка могла змусити будь-якого ворога задуматися. Лорд, завжди невтомний, бігав навколо, наче безтурботний пес, але я знала, що цей пес може бути найнебезпечнішим зі всіх. Його лапа зажила, і зараз він бігав, як ніби нічого й не було, що свідчило про його силу та витривалість. Йому навіть дали нагороду за відмінну службу, і я була вражена, що такий сильний і вірний друг завжди був поруч.

— Рівнясь! — крикнула я різким голосом, і в залі все затихло. Мої слова миттєво пройшли крізь всі ряди, і всі вишикувалися, як один. — Я ваш інструктор. Мій позивний Роса. —

Зразу після цього я побачила, як між дітьми прокотилася хвиля шепоту. Вони знали моє ім’я, чули про наші досягнення, про те, що ми пережили в Террі-6. І зараз я була їхнім інструктором, і це не обіцяло нічого простого. Я спостерігала за їхніми реакціями, відчуваючи їхні думки в кожному погляді, що вони кидали один на одного.

Я повернулася до Луки, і він з усмішкою кивнув мені, немов підтримуючи кожне моє слово. Потім я поглянула на команду, і ми всі знову почали говорити про те, що чекає на них у тренуваннях.

— Я буду вашою опорою і завжди допоможу вам, коли це буде необхідно, — почав Лука, його голос був спокійним і твердим, але в ньому відчувалася і невидима турбота про кожного з них. — Ваша задача — стати сильними і впертими, не здавайтеся на півшляху.

Він зробив паузу, глянувши на кожного з них, а потім додав:

— Мій позивний — Тум. Зі мною ви навчитеся не тільки виживати в боях, але й бути готовими до будь-якої ситуації, навіть до таких, про які ви ще не думали.

Після Луки виступила Маша, Сова. Вона була спокійною і впевненою, її погляд не залишав жодних сумнівів. Маша була однією з найсильніших і найбільш досвідчених, і її досвід в організації командних завдань був безцінним.