Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Піднявши брови, Сніжана з Владом переглянулися.

– Та ні, все було саме так, подивіться, скільки там людей зібралося, – Сніжана кивнула в бік заправки.

– Приснилося, пане Єфиме, приснилося. Вибачте, але зараз мені не до цього, – сказав Святослав, й звернувся до Соні. – Якого вона кольору?

– Червона, – швидко відповіла та, зрозумівши, що йдеться про седан, який він раптом припинив відкопувати.

«Якщо вона тут, то й той у кашкеті має бути десь поруч,» — подумав Святослав.

– Ви точно самі там живете, пане Єфиме? – запитав він, уважно розглядаючи вікна другого поверху, так само, як робив це вночі.

Перш ніж відповісти, старий у протисонячних окулярах уважно прослідкував, куди дивиться Святослав. Поверхом вище, у вікні, виднілися три обличчя – Давида, Іллі та Оленки. Усі вони посміхалися.

– Звісно, що так. Заради такого усамітнення я навіть трохи переплатив Зеновії, щоб мати змогу як слід відпочити. Але вийшло, як вийшло, – він знизав плечима. – А що, щось не так?

– Не знаю, – Святослав знову глянув на «Daewoo», не вірячи власним очам.

Немов жива істота, вона визирала з-під кучугури снігу, що ще лишалася. Визирала й манила залізти всередину, але водночас і відштовхувала, як завжди, коли він її бачив.

«Як таке взагалі могло статися, що цей седан увесь цей час стояв тут, просто під самим його носом?» – роздумував Святослав. «І як він взагалі мене знайшов? Адже, поки ми їхали, за нами точно не було жодного «хвоста». Я за цим стежив. Неприятелів зараз вистачає, тому й мусив бути уважним. Але...»

– А з твого виразу обличчя можна зробити висновок, що все якраз навпаки.

– Ага, – кивнув Влад, погоджуючись зі старим Єфимом.

– Те ж саме я бачив у перукарні, коли тобі доводилося фарбувати волосся клієнтці без Степана поруч, – додав Єфим із ледь помітною посмішкою.

Останню репліку Святослав пропустив повз вуха. У цей момент, стоячи посеред стоянки, він відчув на собі чийсь важкий, пронизливий погляд. У грудях навіть защемило. «Це він,» – майнула думка. Чоловік у чорному кашкеті, ворон. Святослав озирнувся. Усі – від Сніжани й Єфима в окулярах до дітей у вікні третього поверху – дивилися прямо на нього.

Святослав міг заприсягтися чим завгодно, що зараз на нього дивився ще й водій «Daewoo». Це відчуття було настільки глибоким, що здавалось, йшло з підсвідомості. Так само, як колись на тій вечірці, він зрозумів, що Тімур через телевізор звертається саме до нього. Але, окрім уже згаданих людей, поруч, як і з протилежного боку дороги, не було ні душі.

Стало моторошно, в голові запаморочилося. Можливо, від того, що він безперестанку крутив головою, намагаючись угледіти постать у чорному. А може, від яскравого білосніжного снігу, що різав очі, чи від сонця, яке миготіло, немов спалахи фотоапарата. Хоча, то були не промені сонця, а відблиски від лобового скла седану «Leganza».

– Я усередині, під снігом. Я спостерігав, як він повільно засипає мене, немов труну землею. Потім чув твоє дихання, коли ти вночі відкопував автомобіль заради аптечки. Я залишався тут увесь день, прислухаючись до ваших розмов, гулу бульдозера й шуму машин. Увесь цей час я був тут. Заради чого? – запитаєш ти. Заради тебе, Святославе. Заради тебе!

– Мерцеві потрібен ти!

Справжній жах охопив Святослава.

– Він там, усередині!

– Хто? – здивовано вигукнув Влад, тримаючи руки в кишенях куртки.

Мені потрібен ти!

– Він увесь цей час був там! – не вгамовувався Святослав, тицяючи пальцем у седан. – Я його чую!

– Святославе, заспокойся, – спробувала втрутитися Соня, простягаючи руку, але він відсторонився.

– Спокійно, я зараз піду й усе перевірю, – спокійним голосом мовив Влад. А тоді, трохи схилившись, прошепотів до Єфима зі Сніжаною: – Схоже, у нього нервовий зрив. Я чув, що в таких ситуаціях краще підіграти.

Старий Єфим і Сніжана стояли мовчки, розгублено відкривши роти.

Влад повільно підійшов до «Daewoo». Склавши руки дашком біля обличчя, щоб захиститися від відблисків світла, він почав пильно заглядати через скло в салон.

Поки Влад вдивлявся в салон, Святославові зіниці дедалі більше розширювалися. Його погляд став моторошно порожнім, адже він бачив те, чого насправді не було й не могло бути: як скло розбивається, і велетенські чорні воронячі крила-руки тягнуть батька трьох малих дітей до середини «Daewoo Leganza».

Кров хлинула з носа, ноги підкосилися. Святослав відчував, як виблиски розривають його мозок на друзки. Все навколо світилося, мерехтіло, блимало – до огидного, до запаморочення. Він ніколи раніше не почувався так жахливо.

Знесилений, він опустився на коліна. Кров капала на сніг, залишаючи червоні, а для нього – коричневі цятки. Ще кілька секунд – і Святослав, непритомний, завалився на поцяткований плямами сніг.

Перед тим як свідомість остаточно згасла, він ледве чув голос Тімура, який гордо заявляв:

– Цієї ночі я катався на червоному авто і заливався пивом із банки.

***

Десь за чотири години вони з Сонею знову вирушили в дорогу, залишивши позаду заправну станцію «Енерджі» та всіх, із ким познайомилися в готелі «При дорозі», де провели ту довгу ніч.

По радіо крутили хіти дев’яностих, а в перервах між піснями солодкий жіночий голос читав побажання слухачів і ділився цікавими фактами зі світу української естради – бо тепер вона вже в нас малася.

Знову сипав сніг. Двірники на лобовому склі працювали невтомно, проте радіо повідомило, що снігопад лише посилюватиметься. До селища Лумшори залишалося якихось двадцять шість кілометрів, і білий покрив не мав завадити їм дістатися туди сьогодні.

Інша справа – завтра. Якщо сніг не перестане, вони можуть прокинутися в будиночку, заметеному під самісіньку стріху. А от трюк із вікном, як у готелі, цього разу вже не спрацює. Подібні ситуації для Закарпаття – зовсім не рідкість.