Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Давайте перерву на кілька хвилин, — запропонував фотограф, махнувши рукою. — Після цього зробимо останню серію кадрів. Ще трішки познімаємо вас разом, а потім окремо ти, Камілло.

Я і Вікторія кивнули та, трохи відступивши, вона підійшла до столу з водою, намагаючись приховати хвилювання. Я залишився стояти на місці, дивлячись, як вона опускає очі й злегка поправляє волосся.

— Ти справді молодчина, — тихо сказав я, коли підійшов ближче. — І… ти справді, як риба у воді.

Вона підняла на мене свої великі очі, і я помітив, як щось у них змінилося — зникла напруга, залишилося тільки тихе тепло й довіра.

— Дякую… — прошепотіла вона, злегка посміхнувшись.

Мить затрималася в повітрі між нами, насичена всім тим, що ми не сказали, але що було так відчутно.

— Камілло, Вікторіє, ми готові продовжити! — вигукнув фотограф, жестом запрошуючи нас повернутися до зйомки.

Я зробив крок назад, намагаючись відвести погляд від її очей, які все ще тримали мене в полоні. Вікторія глибоко вдихнула, ніби повертаючись до реальності, і кивнула фотографу.

— На цей раз давайте щось більш просте, — продовжив він, вивчаючи нас через об’єктив. — Камілло, склади руки перед собою. А ти, Вікторіє, поклади свою долоню поверх його плеча, спираючись на його тіло боком, та розслабся.

Я підійшов ближче, та зробив, як сказав фотограф. Я відчув, як дівчина на мить затримала подих, але потім розслабилася, торкнувшись мого плеча своїми пальцями. Її дотик був легким, утім водночас таємничо впевненим.

— Просто уявіть, що нікого довкола немає, — промовив фотограф, намагаючись зловити природну мить. — Камілло, щось тихо прошепочи їй на вухо.

Вікторія здригнулася, коли я нахилився ближче, відчуваючи її тепле дихання на своїй щоці.

— Все добре? — прошепотів я, ледь стримуючи усмішку.

— Ти… ти дурень, — тихо відповіла вона, злегка відвівши очі, утім посмішка зрадливо виграла на її вустах.

— Ось це! Ідеально! — вигукнув фотограф, захоплено клацаючи затвором.

Я не міг стримати сміх, помічаючи, як Вікторія розслабляється все більше, навіть не думаючи про камери. У її очах засяяло життя, і мені здалося, що саме зараз я бачив справжню Вікторію — ту, яка була прихована під маскою стриманості.

— Супер! Було! — радісно заявив фотограф. — Тепер, Камілло, займемось тобою.

Я ледь помітно кивнув, не відводячи очей від Вікторії. Вона на мить опустила погляд, проте швидко підняла його знову та усміхнулась.

— Нехай щастить! — промовила вона та швидко зникла за стіною, де вже її чекала Луїза.

— Камілло! — знову крикнув фотограф, змушуючи мене глянути на нього. — Продовжуємо!