Читати книгу - "Гордість і упередження і зомбі"

— Перепрошую, мені справді прикро, — подив і збурені почуття змішалися в голосі містера Дарсі. — Ви не повинні були про це дізнатися. Якби ви не так витлумачили мої вчинки, це могло вас стривожити. Я думав, на місіс Ґардінер можна покластися.

— Не виніть мою тітоньку. Лідія вибовкала, що ви до цього причетні, а я вже, звісно, не могла не довідатися більше. Дозвольте подякувати вам знову від імені цілої родини за милосердя і співчуття, що завдало вам клопоту.

Дозвольте стати перед вами на коліна і завдати собі сім порізів. Зробіть мені честь, ступіть на мою кров.

— Якщо ви хочете мені подякувати, то робіть це лише від свого імені. Я й не заперечую, що керувався, зокрема, прагненням зробити вас щасливою. Проте ваша родина нічого мені не винна. Може, я їх і шаную, але думав, повірте, лише про вас.

Елізабет так знітилася, що й слова не могла промовити. Трохи помовчавши, її супутник повів далі:

— Ви милосердна й не станете морочити мені голову. Якщо ваші почуття з минулого квітня не змінилися, то так і скажіть. Мої почуття й бажання лишилися незмінні, але одного вашого слова буде достатньо, щоб я більше ніколи про те й не згадував.

Елізабет змусила себе поспіхом, хоча й не надто велемовно, запевнити Дарсі, що її почуття змінилися і тепер вона приймає його слова з втіхою і вдячністю. Ця відповідь принесла йому стільки щастя, скільки він доти, мабуть, і не відчував — про що він і повідомив їй так тепло й переконано, як може тільки по вуха закоханий чоловік. Якби Елізабет наважилася підняти на нього погляд, то неодмінно побачила б, як йому пасує вираз щирої радості. Дивитися на нього вона боялася — але могла слухати, як він описує свої почуття. Що більше Елізабет слухала, яка вона йому дорога, то важливішим для неї ставало його тепло.

Вони брели вперед, не розбираючи дороги. Їм так багато хотілося передумати, відчути і сказати, що вони не розпорошували увагу ні на що інше. Незабаром Елізабет довідалася, що своїм нинішнім щастям вона завдячує його тітоньці, яка таки навідалася до Дарсі, коли їхала через Лондон, і розповіла, як відвідала Лонґборн і стала на двобій із Елізабет. Вона раз у раз наголошувала, що Елізабет відмовилася її вбити, хоча мала таку нагоду, бо гадала, що така позірна слабкість характеру навіки відверне від неї Дарсі. На жаль для її ясновельможності, наслідки були зворотні.

— Це розпалило надію, яку я доти не зважувався плекати. Я достатньо добре вас знаю, щоб розуміти: якби ви безповоротно вирішили не мати зі мною нічого спільного, то стяли б леді Кетрін голову без найменших вагань.

Зашарівшись, Елізабет розсміялася:

— Так, ви достатньо добре знаєте мою вдачу, щоб у таке повірити. Після того, як я стільки наговорила вам у вічі, чого б я вагалася, перш ніж стинати голови вашим родичам?

— Хіба ж ваші закиди були незаслужені? Звісно, вони ґрунтувалися на хибних припущеннях, але моя поведінка заслуговувала найщирішого осуду. Нема мені прощення. Я й сам здригаюся, коли про все згадую.

— Не сварімося про те, хто більше винен у тому, що сталося того вечора, — сказала Елізабет. — Як придивитися, то жодне з нас не без вини, проте відтоді, сподіваюся, і ви, і я стали люб’язніші.

— Мені не так легко змиритися зі своїми минулими переступами. Спогади про власні слова, вчинки й судження вже багато місяців завдають мені болю. І ваших слів, таких доречних, я не забуду ніколи. «Навіть якби ви повелись як джентльмен». Ось що ви сказали. Ви й гадки не маєте, яких страждань мені завдали ті слова. Хоча, визнаю, мені не одразу стало розважливості визнати їхню слушність.

— Я й не думала, що вони лишать такий слід. Не мала ані найменшої підозри, що вони можуть закарбуватися у вашій пам’яті.

Дарсі згадав про свого листа:

— Після листа ви стали краще ставитися до мене?

Вона розповіла, як його читала і як поволі розвіювалися її давні упередження.

— Я знав, що написане завдасть вам болю, але це було необхідно. Сподіваюся, листа ви знищили. Мені лячно від думки, що ви можете знову прочитати його перші абзаци. Пригадую, було там кілька фраз, які можуть змусити вас мене ненавидіти, — і то заслужено.

— Та годі про листа. Почуття того, хто його написав, і тієї, що його отримала, відтоді так змінилися, що всі пов’язані з ним прикрощі нехай поглине забуття. Ви повинні перейняти дещо з моєї життєвої філософії. Згадуйте лише ті сторінки минулого, які вас тішать.

— Я не такий. Не можна відганяти болісні спогади. Все життя я був створінням самолюбним — на практиці, як не з принципу. Дитиною я за-пам’ятав, як слід поводитися, але ніхто не навчив мене опановувати гнів. Мені забезпечили щонайкращий вишкіл, але долати гордість і бундючність не навчили. На жаль, я єдиний син... а багато років був і єдиною дитиною, а отже, батьківським мазунчиком. Мої батьки, хоч і були добрими людьми (особливою добротою серця вирізнявся батько), але мені вони дозволяли бути самолюбним нахабою, не дбати ні про що, крім безпеки маєтку, і зневажати решту людства. Так я і жив з восьми до двадцяти восьми років — і так тривало б і далі, якби не ви, моя найдорожча, моя наймиліша Елізабет! Я усім завдячую вам! Ці уроки спершу були гіркі, але й цінність їхня щонайвища. Ви присоромили мене. Я й не сумнівався, що ви приймете мою пропозицію, а ви показали, якою безпідставною була моя віра в те, що я можу принести щастя жінці, котра щастя заслужила.

Так, не помічаючи дороги, вони неспішно прогулювалися ще кілька миль, аж доки не зауважили, як високо піднялося сонце, й не зрозуміли, що час вертатися.

Їхня розмова звернула на містера Бінґлі і Джейн. Дарсі тішився їхніми заручинами — його друг одразу йому про це повідомив.

— Це вас не здивувало? — спитала Елізабет.

— Анітрохи. Їдучи до Лондона, я й не сумнівався, що це станеться незабаром.

— Іншими словами, ви дали на це дозвіл. Я так і думала.

Таке формулювання його обурило, проте Елізабет була певна, що все саме так і було.

— Напередодні від’їзду до Лондона я розповів йому те, що