Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

Ремо Альмасіо був не з тих людей, яких можна захопити зненацька. Після того, як він віддав розпорядження мажордому пустити пізнього гостя в дім, на обличчі у нього читалися лише злий азарт і зацікавленість людини, що усвідомлює свою виграшну позицію. Пан Ремо ніколи не вважав Віко Брана рівним супротивником, а зараз, перебуваючи в стінах родового гнізда, він і поготів був упевнений у своїх силах, передчуваючи жорстоку забаву над суперником, змушеним принижено просити про зустріч.

Я, не в силах приховати тривогу, мимоволі підвелася, але мій чоловік різким жестом наказав мені залишатися на своєму місці. Звичайно ж, мені належало бачити, як Віко Брана, опинившись у ролі гостя-прохача, отримає по заслузі.

Я непомітно кинула погляд на Орсо - зараз він здавався дзеркальним відображенням свого батька. Зовнішньої схожості в них було не так багато, але спільність характерів і почуттів надавали їм разючої схожості в ці миті. Два хижаки приготувалися спостерігати за агонією жертви.

Утім, дещо здивуватися довелося навіть їм, адже Віко, який увійшов у вітальню, мав і справді моторошний вигляд. Враження не змогло пом'якшити навіть неяскраве світло свічок. Кожна помічена мною деталь змушувала серце стискатися - він накульгував, з обережністю ступаючи на праву ногу, ліву руку мимоволі притискав до ребер під час кожного кроку, який вочевидь віддавався болем, а обличчя було всуціль вкрите синцями. Одне око було приховане пов'язкою, під якою виднілися сліди запеченої крові.

- Паршивий вигляд маєш, Брана, - з презирством вимовив Ремо, першим порушивши тишу. - Куди ти подів своє око?..

- Отакої! Тобі не до вподоби мій вигляд! - відгукнувся Віко, скрививши губи в подобу посмішки. - А я ж бо вважав, що каліцтва - перший крок до святості, нестачею якої мені повсякчас дорікали.

Я почула, як Орсо напівголосно пробурмотів: «Святотатець!», Ремо ж сказав із насмішкою:

- У твоєму випадку не вистачить ніг і рук, щоб перенести кількість мук, достатню для звання святого. Та що там - щоб люди визнали, що в твоєму житті трапилася хоч одна гідна подія, тобі потрібно розлучитися, щонайменше, з головою. Але, чесно кажучи, я не вірю в те, що ти здатен гідно прийняти смерть.

- Ти справді ворогуєш із моїм батьком, Ремо? Розмірковуєш ти точнісінько як і він, - знову усміхнувся Віко. - Я немов знову переступив поріг рідного дому.

- Так, славно він тебе провчив, - задоволено кивнув пан Альмасіо, розглядаючи гостя. - Не можу не запитати - ти все ще понтифік, щуре, чи старий Рагірро відважив тобі стусанів як остаточну плату за погане виконання обов'язків і вирішив підшукати тобі заміну?

- Батьківська любов безмежна. Панотець вірить у те, що ще зуміє наставити мене на шлях істинний, повторюючи час від часу подібні настанови. Років двісті тому був уже одноокий понтифік - Озімо, здається... Але твій син напевно знає історію краще за мене, якщо вже стільки років готується стати понтифіком. Тож це, - Віко вказав на пов'язку, - не настільки вже серйозний недолік. А синці незабаром зійдуть, батько поглядав краєм ока на календар свят, коли віддавав свої накази. До дня Святого Ієросима, коли понтифіку належить з'явитися в головному храмі, я буду майже як колись - лише трохи пошарпаний.

Я боялася нагадувати про себе, ледь чутно дихаючи. Поки Віко говорив, лише одна тиха швидка сльоза скотилася по моїй щоці. Лишалося сподіватися, що ніхто її не помітив.

- Усе ж дивно, що ти втратив саме око, щеня, - Ремо зло усміхнувся. - На місці твого батька я відрізав би тобі вуха - за те, що ти ніколи не слухав добрих порад. Шкода, що тобі ще доведеться вимовляти слова благословення - інакше ти неодмінно позбувся б і свого зухвалого язика.

- Напевно тобі буде приємно довідатися, Ремо, що вибір мого батька мав пояснення - «Варто було залишити тебе й зовсім без очей, якщо вже ти не знайшов їм кращого застосування, як задивлятися на чужих наречених!», - Віко ледве тримався на ногах, але Ремо навмисно не помічав цього й не пропонував йому присісти. - Сподіваюся, ти оцінив те, з яким розумінням поставився він до твоїх образ.

Весь час, що він говорив, я гарячково намагалася зрозуміти, чому йому спало на думку прийти до будинку Альмасіо. Віко не міг не знати, що на нього не чекає тут нічого, крім знущань, і на його місці я б двічі подумала, чи вдасться після всього, що сталося, вийти звідси живим. Хоч пан Ремо і любив повторювати, що Вікензо Брана дурний, я не вірила в те, що Віко не усвідомлював всю небезпеку свого вчинку. Мені давно вже слід було облишити будь-яку надію на порятунок, але як я не відганяла думку про те, що у Віко є якийсь план, вона все одно  змушувала моє серце битися швидше.

Напевно, те ж саме питання цікавило і пана Альмасіо, який, відкинувши легковажний тон, прямо і різко запитав:

- Якого диявола ти наважився з'явитися тут, Брана, - наодинці й без зброї?

- Ти надто лестиш мені, якщо припускаєш, що шпага в моїх руках зараз могла б щось змінити, - уїдливо відгукнувся Віко. - Я б хотів збрехати, що почуваюся краще, ніж виглядаю, але, боюся, вийде не надто переконливо. І в минулі часи я не став би вирішувати суперечку з тобою за допомогою зброї, що вже говорити про сьогоднішній вечір. Я, як людина ница, прийшов запропонувати тобі вельми неблагородну угоду.

- Угоду? З тобою? - ці слова Ремо майже виплюнув.

Віко знизав плечима, одразу ж скривившись від болю - мабуть, навіть найменший рух давався йому важко.

- Чому б і ні? Ти знаєш, що потрібно мені, - тут він уперше повернув голову в мій бік, і я, добре розгледівши його обличчя, не стримавшись, затиснула рота рукою, заслуживши одразу два гострі погляди - і від Ремо, і від Орсо. - А в мене є дещо, що потрібно тобі.

- У тебе взагалі нічого немає, Брано, - кожне слово з вуст Ремо било з розмаху. - Ти нікчема, повністю залежна від волі свого батька. Навіть твоя плоть належить йому - ти в цьому міг переконатися на ділі. Що ти можеш мені запропонувати? Знову - своє життя? Я і так заберу його незабаром, повір мені. Добре, що твій батько залишив тобі праве око. Старий і справді потурбувався про мої інтереси. Я неодмінно виріжу твоє друге око, Віко, перед тим, як вбити тебе...