Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

– Як до вас звертатися, за яким званням? – наївно запитав у нього молоденький лейтенант. Очевидно, зважаючи на те, як його слухалися підлеглі-мінометники, він вирішив, що Забара – підполковник, не менше.

Єгор задумався, а потім сказав:

– Суддя Забара. Так буде правильно.

Лейтенант відійшов, трохи спантеличений. Мінометники заіржали:

– Нову посаду в ВСУ ввели!

Ремонти, суперечки і збори зайняли пару годин. Довелося трохи повозитися і з пораненими з новоприбулих – перев’язати і накласти шини. На щастя, важких не виявилось, і вони, пустивши двох найсміливіших і здоровіших уперед на розвідку, рушили в дорогу, розраховуючи більше на успіх і підмогу, ніж на те, що їм удасться прорватися самостійно. На околиці села їх наздогнав отець Георгій.

– Я ж казав, що повернуся, – сказав священик. – Докладаю: з командуванням зв’язався, вам наказали вибиратися самостійно. У них немає можливості прислати допомогу.

– Як це – самим?!

– Сказали дослівно так: як хочуть, так хай і виходять.

– Б…! – заволав Санбок. – Пі…си! Кинули під танки, скільки хлопців поклали!

– Не кричи, – тихо попросив Забара. – Ви можете нам допомогти? – звернувся він до священика.

– Я за цим і повернувся. Самим вам не вийти, скрізь блокпости, танки. Ви пішки і двох кілометрів не пройдете: або розбомблять, або в полон візьмуть. Треба чекати ночі.

– Не можна нам тут залишатися, скоро зачистка села почнеться. А хто на блокпостах стоїть, росіяни?

– Окрім них, нікого не бачив. Сепаратистів уже два дні, як язиком злизало.

– Ви можете узяти одну людину і відвезти її в машині в Комсомольське? Хай розвідає, хто там є. Нам казали наче, що пункт збору після операції буде Комсомольське. А ми доки в посадці сховаємося, там, за дорогою.

– Так, без проблем, поїхали.

– Саньок, перевдягайся!

Звідкись узялися сині спортивні штани, злегка, правда, короткуваті на здорового Санька, світло-сіра футболка і класичні гумові капці.

– Паспорт є? – запитав отець Георгій. – Добре. Тоді сідай на переднє сидіння. Якщо запитуватимуть, відповідай, що працюєш різноробочим у нас у церкві.

– Батюшка, там же танки! Не боїтеся? – запитав на прощання Забара.

– Все в руках Господа. Дасть Бог – прорвемося.

– А якщо не дасть? – запитав Саньок. – Тоді що?

– Саньок у нас – атеїст, – вибачився за товариша Єгор.

– Нічого, це скоро минеться! – розсміявся священик.

– Я, – відгукнувся Саньок, – якщо ми живі залишимося, у вас, батюшка, похрещуся тоді! Слово даю! – У блакитних очах у нього залягла тривога.

– Ось бачите, вже минає, – посміхнувся отець Георгій. – Нам час.

Колюня і замполіт озиралися назад на дорогу, розглядали узбіччя і посадки, але, схоже, вирватися на машині з колони вдалося лише їм двом – і Забара, і Саньок, і Тато, та й усі інші їх товариші залишилися десь там, далеко, на самому дні пекла. «Солом’яний шишарик» не заглух і навіть не запирхав жодного разу до самої частини в Дніпропетровській області. Хто б міг подумати, що серед усієї бригадної техніки не підведе, не заглухне і вивезе тільки один старенький «шістдесят шостий»! І це незважаючи на те, що там, у полі, вони повернули не в той у бік і дали кілометрів п’ятдесят гаку територією, яку тепер, певно, контролюють сепаратисти. Села Донбасу і Дніпропетровської області разюче відрізнялися. На Донбасі на вулицях нікого не побачиш, навіть курка не бігає, не кажучи вже про людей або корів, а якщо і з’являються мешканці, то прагнуть швидше сховатися у двір, щоб не зачинати розмов. «Воно і правильно. Хто його знає, що у цих вояків на умі? Може, це «Правий сектор» або інші карателі?» – похмуро пожартував із цього приводу замполіт. Дорогу підказали їм лише двічі: в Комсомольському мужик, в якого син, за його ж словами, також служив у 92-й бригаді зв’язківцем, і у Волновасі – просто жінка з дочкою. А тут, у Дніпропетровській області, в селах йшло звичайне життя: бігали діти, паслися корови, їздили на велосипедах підлітки, жінки носили воду з колодязів, а мужики торохтіли на тракторах. Заправляли «шишарик» бійці за свої гроші – і мчали, мчали, мчали без зупинки, щоб розповісти командирові й товаришам про все, що вони бачили: про загиблих і поранених, про огидні карти і мінометний обстріл, про палаючі машини, про жах і боягузтво, про героїзм і зраду, про тупість і нехлюйство, про… Та багато про що ще хотілося розповісти Колюні командирам, тільки розумів він, що нічого його розповіді не змінять і нікого не воскресять. Замполіт після того несподіваного спалаху войовничості, яка виявилася під час бою, знову впав у своє звичне флегматичне заціпеніння, і Колюні не хотілося турбувати його: хто знає, може, зараз він грає в умі одночасно з п’ятдесятьма суперниками?

Коли вони виїхали з Донецької області, подзвонили насамперед додому. Але якщо замполіт мав, що сказати дружині, наприклад: «Не хвилюйся, зі мною все добре, просто тут зв’язок поганий. Детальніше я тобі потім розповім…», то Колюня ані дівчини, на якій він збирався б одружитися, ані самої дружини не мав, тож подзвонив мамі і спокійним голосом поцікавився, як вона себе почуває. Мама почувала себе добре, і Колюня залишився задоволений.

У частину вони приїхали ввечері, коли все начальство вже пішло додому. Під’їжджаючи, вони уявляли, що тут зараз повна полундра – щосили готується рятувальна експедиція, командир і старші офіцери безперервно сидять у штабі й планують, як урятувати людей. Проте всі офіцери, яких вони зустріли, безтурботно посміхалися і говорили про що завгодно, тільки не про те, що відбувалося під Іловайськом. Замполіт і Колюня тинялися територією, немов інопланетяни. Вони відчували себе винними – там, усього за двісті кілометрів звідси, продовжували гинути їх товариші; поранені, які потребують допомоги, лежать у посадках і полях. Потрібне щось робити, щось організовувати, відправляти підмогу!

– Дай мені номер телефону командира частини! – грубо звернулися вони до чергового. – Дуже треба! Там хлопці наші гинуть!

– Ви, мужики, якщо понапивалися, – відповів черговий миролюбно і сонно, – то йдіть краще спати, від гріха подалі.

Поставивши «солом’яного шишарика» в бокс і здавши в зброярню автомати, розгублені і пригнічені, Колюня і замполіт пішли до їдальні, але шматок у горло насилу ліз. У них не вкладалося в голові: як таке може відбуватися? Чому ніхто не б’є тривогу? Адже зараз, саме в ці години триває справжнісінька катастрофа! Але, слухаючи ліниве постукування ложок по тарілках і згадуючи жах, який гнав їх на всіх парах сюди, в частину, вони зрозуміли, що ніхто рятівну руку їх товаришам у даний момент простягати не збирається. Зіставляючи факти, Колюня обережно запитав у замполіта:

– Що думаєш?

Замполіт