Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

Забара відкрив двері погребу і задивився – немов у новорічну ніч, пітьму розсікали спалахи вогнів, тільки зараз у небі, яке ледь світлішало, палали не безневинні феєрверки, а заряди реактивної артилерії. Він поглянув на годинник – четверта ранку, на землі, на відміну від неба, не світилося ще жодного вікна. Втім, учора ввечері, коли вони прорвалися на околицю села, їх також зустріла віконна темінь – люди покинули свої будинки. «Все одно не може такого бути, щоб всі виїхали, – роздумував Єгор. – Хтось та залишився. Так завжди буває, хтось завжди, з різних причин, але обов’язково залишається. Такий закон життя. Навіть якщо йдуть всі до одного». Він вирішив, поки артилерійська війна гриміла осторонь, обережно пройтися селом – хоч би дізнатися, якщо пощастить, назву, щоб потім зорієнтуватися на місцевості. Село виявилося невеликим, три вулички на дев’яносто-сто будинків. У двох із них Забара помітив рух ближче до п’ятої ранку, підкрався ближче і побачив діда, що порався на подвір’ї біля кіз. Кого підтримував дід – українців або сепаратистів – вгадати неможливо, адже міг і видати, але Єгор вирішив ризикнути, сподіваючись на своє уміння говорити з людьми.

– Доброго ранку! – привітався.

– Здорово, – відповів, не обертаючись, старий. Певне, він примітив солдата раніше.

– Як ваше село називається?

– Берегове.

– А далеко звідси до Комсомольського?

– Далеченько.

– А відвезти нас нікому? Ми заплатимо.

– Ні, всі виїхали, – дід, нарешті, нагородив Забару поглядом. – Тут довкола росіяни, здаватися вам треба.

– Звідки ви знаєте, що росіяни? – Забара не здивувався цій новині. За характером вчорашнього бою йому було зрозуміло, що воюють вони не з ополченням, а з регулярною армією.

– Вони ж у магазинах лише рублями розраховуються. Ще радіють, що пиво таке дешеве. Вас тут давно чекали, з двадцять третього числа. Обкопалися, танків нагнали, гармат наставили…

– А де вони?

– Та вони тут скрізь, я ж тобі кажу! – дід розсердився, що його словам не довіряють. – Не вибратися вам звідси, ідіть у полон. І машину свою від хат заберіть, а то стріляти почнуть, не подивляться, що тут люди живуть.

Відігнати вантажівку виявилося нелегкою справою. На виході з кільця «урал» отримав пошкодження, і тепер то заводився, то глох, то їхав, то зупинявся. Забара кілька разів спробував активізувати мобільний телефон, але як тільки йшов зумер, починався обстріл – напевно, безпілотники все пеленгували. Довелося сховатися знову в підвал, де вони довго сперечалися, не звертаючи увагу на бій, який поновився кілометрів за десять, що робити далі: виходити пішки або ремонтувати машину. Сперечалися, доки дозорець не побачив шістьох офіцерів, які з автоматами бігли до села. Вчора, коли стояло питання, що робити далі, Забара наполіг на тому, що ніч потрібно перечекати тут – можливо, хтось вийде ще. «Треба вирушати!» – звучали різкі голоси проти, але куди вирушати, точно ніхто не знав. «Ми не мусимо кидати своїх!» – повторював Забара, не знаючи, чим вони зможуть допомогти товаришам у разі їх порятунку. Але з 92-ї ніхто більше в Берегове до них не дійшов. Шість молодих лейтенантів, які тільки закінчили військові училища, виявилися з 51-ї бригади. Вони сиділи в погребі зі стопками в руках і круглими від страху і порожніми від безвиході очима, не вірячи, що залишилися живі.

– Що там? – запитували у них мінометники.

– …м-м-м, – мугикали у відповідь лейтенанти, не розуміючи, з якої букви починати розповідь про жах, який вони пережили.

Випивши по п’ятдесят грамів із рук невтомного Санька і закусивши солоними огірками з діжки, хлопці трохи відійшли від шоку і розповіли, що сьогодні зранку колону, у складі якої вони рухалися, накрили за горбом під Новокатеринівкою. Забара і Саньок перезирнулися: чи це не те саме місце, від якого їх відвернули вертольотчики? Не може ж такого бути, щоб учора вдень, по прибуттю в частину, ті не доповіли своєму командуванню про ворожий укріпрайон? Проте сьогодні зранку в цю саму засідку потрапляє чергова колона, яка йде на допомогу батальйонам, застряглим в «Іловайському котлі». Як таке можна пояснити?

Вантажівку, нарешті, завели і навіть поміняли колесо. Коли ремонтувалися, під’їхала синя «шестірка», з якої вийшов священик і привітався гарною українською мовою.

– Хай вам Господь допомагає, – сказав батюшка, і солдати здивовано перезирнулися. У них давно склалася загальна думка, що на цій території всі священики виступають проти української армії.

– Нам би вирватися звідси, – не посоромився жартівливо поскаржитися Саньок. – А то ні зв’язку, нічого. То хай допоможе…

– Я помолюся за вас, – виважено відповів священик.

– А подзвонити за нас ви можете, батюшка? – запитав Забара.

– Звичайно, можу. Давайте номер. Я зараз на похорони їду в Старобешеве, небіжчика відспівувати. Там зв’язок мусить працювати.

Бійці недовірливо переглядалися. Так, священик, але все одно якось… незвично.

– Я з УПЦ Київського Патріархату, отець Георгій мене звати.

– Як же вас, отче Георгію, – запитав підозріло Саньок, – як представника ворожої церкви, сепаратисти досі не розстріляли?

– Хотіли розстріляти – так прихожани не дали. Всім селом піднялися: і баптисти, і віряни Московського Патріархату, і наші, і навіть невіруючі. Господь не допустив.

Забара продиктував телефон і звання-прізвище комбата.

– Я після похорону до вас сюди повернуся, – сказав на прощання отець Георгій.

– Та нас тут уже не буде! – крикнув услід «жигулям» Саньок, але, як виявилось, погарячкував.

Пішов дрібний неприємний дощ. Вантажівка, як на зло, знову заглухла, не встигнувши проїхати і двохсот метрів. Щоб «урал» не маячив посеред села, бійці скотили його під гору в очерети, до річки, де він і застряг, тужливо заскавчавши на прощання зчепленням. Водій із брудними від масла руками похнюплено сидів на капоті й дивився на двигун, ніби чекаючи одкровення.

– Нє, ну ти подивись, краща ж машина в батальйоні, в дорозі жодного разу не ламалася! Щоб тебе, б…, – лаялися бійці, але навіть це не допомагало. Тепер нічого іншого, як виходити ногами, не залишалося, а дощ – це навіть на краще, безпілотники не запеленгують.

– Давайте, мужики, – сказав Забара, – рухаємося.

– Куди рухатися? Довкола росіяни! Не вийдемо! – декілька чоловік зібралися в купку і виглядали зовсім деморалізованими. – Треба здаватися!

– Не треба здаватися, – порадив Забара. – В даній ситуації – це порушення присяги…

– А під розстріл нас вести – це порушення чого?!

На щастя, більшість бійців підтримали суддю. Той, наводячи аргументи, міркував логічно, розсудливо описував ситуацію і навіть не підвищував голосу.

– Хто сіятиме паніку, на п’ятнадцять діб посаджу! – пожартував він під загальний сміх.

На тому і порішили: за загальним умовчанням, не звертаючи уваги на те, що в підвалі ховалося близько десятка молодших офіцерів, командування непомітно перейшло до