Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

Карта, якою рухалася колона, виявилася вельми умовною. Де знаходився ворог, які мав сили, яке конкретне завдання стояло – всі ці питання продовжували бути військовою таємницею навіть для командирів, які вели за собою підрозділ. Забара їхав мовчки, не висловлюючи ані здивування, ані незадоволення, вважаючи, що раз мовчать – значить, так потрібно, нині й так повно розмов про зраду, особливо в генеральному штабі й серед старших командирів у підрозділах, але все це – лише розмови, жодних доказів, природно, не існувало. Єгор хіба що зрідка підбадьорював водія, хлопця, який відчував себе за кермом важкого, та ще й навантаженого боєкомплектом, «уралу», не дуже впевнено, і весь час палив. Біля високого пагорба, за яким, судячи з карти, був розташований населений пункт, Забара побачив два вертольоти МІ-8, один з яких сів на сусіднє поле. З вертушки вискочив пілот і щось прокричав першим машинам, показуючи рукою в бік пагорба. Бійці захвилювалися, бо вертолітник попереджав, що з того боку – ворожий укріпрайон, засідка, і краще туди не лізти. Колона спробувала рушити в об’їзд на Новомихайлівку – звернули з ґрунтівки на асфальтовану дорогу, але там раптом потрапили під потужний обстріл; поїхали іншою дорогою – знову їх переслідували і гнали міномети. Декілька годин вони тикалися, як сліпі кошенята, не маючи можливості вийти за межі квадрата. У результаті командири, порадившись, прийняли рішення обійти гору і село Новокатеринівку з іншого боку, що Забарі дуже не сподобалося: по-перше, вечоріло, а по-друге, де гарантія, що, виставивши засідку з одного боку гори, ворог не зробив те саме і з іншого? Важко сказати, що більше відіграло свою роль в ухваленні такого рішення – втома, некомпетентність, самовпевненість? – радше все разом. Колона, повільно повертаючи, потяглася в об’їзд. Першим, вирвавшись уперед метрів на двісті, вдаючи розвідку, їхав «уазик» начальника штабу Скирдаченка. Забара бачив його дуже добре, він саме дав команду своєму водієві піддати газу і рухатися в голову колони. Раптом «уазик» начштабу різко звернув убік і пірнув у посадку. Забара висунувся з вікна, чекаючи реакції попереду, але, схоже, за переміщеннями розвідників спостерігав лише він сам. Єгор не сумнівався, що начальник штабу щось або когось побачив, і, вірогідно, зараз він повинен або запустити сигнальну ракету, або, за відсутністю такої, вискочити десь поруч і повідомити, що відбувається попереду. Але ні начштабу, ні його «уазик» із посадки так і не з’явилися, і доки Забара роздумував, що робити далі, колона вже виповзла за ріг, оголивши лівий бік. Тут по ній вдарили перші постріли – і спереду, і ззаду, і зверху, Забарі здалося, що кузов його «уралу» горить, але це спалахнув факелом бензовоз, який ішов слідом. Водій із переляку засмикав коробкою передач, і «урал», намагаючись обігнати тих, що йшли попереду, намертво затих, перегородивши дорогу іншим машинам. У колоні почалася паніка, мало хто розумів, що потрібно робити: тиснули щодуху на педалі газу і гальм, рвали зчеплення, намагалися вискочити з-під вогню, але, здавалося, по них стріляли звідусіль.

У цей час Колюня, який вже їхав своїм ходом, дивився на перевернутий на лівий бік посеред дороги з розсипаним боєкомплектом «урал» 93-ї бригади широко розкритими від жаху очима. Мабуть, попроси його зараз повторити свій маневр – як він мало не на двох колесах об’їжджає палаючу важку вантажівку на своєму солом’яному «шишарику» – з десяти разів не проїхав би жодного. Поряд із ним у кабіні сидів старший лейтенант – замполіт, мобілізований два тижні тому, який із закритими очима, усліпу, обіграв у шахи половину бригади, включно з попереднім чемпіоном – начштабу з гладкими щоками, що, втім, не дивно для власника двох харківських приватних шахових шкіл і володаря почесного звання «Учитель року» по фізиці. Шахіст не виглядав сміливцем і говорив тихим голосом, і коли його підсаджували в «шишарик», Колюня не дуже-то зрадів: замполіти – це завжди головняк, ніколи не знаєш, чого від них чекати. В останньому своєму упередженні Колюня виявився правий: як тільки почалася стрілянина, старлей не забарився, схопив автомат і почав поливати з вікна довколишню посадку. Кабіною літали гарячі гільзи, більшість із них потрапляла на Колюню, падала йому за комір і обпалювала шию. Він страшно матюкався і вивертався, як міг, але замполіт фігачив так завзято, що лише виблискував очима на нього і кричав: «Де ще ріжки? Давай сюди!» Пахло бензином і горілою гумою, темне повітря розтинали вогні пострілів, і Колюня інтуїтивно, з благанням «тільки б ти не здох!» – розвернув «шишарика» в зворотний бік і прилаштувався за чергою з трасера. Тактика, яку він підсвідомо вибрав у цей момент істини, полягала в тому, щоб не тікати від пострілів, а прямувати за ними. Це був дуже ризикований вибір, бо ті, хто стріляв, у будь-який момент могли змінити напрям і почати стріляти у зворотний бік – і тоді шансів вижити не лишалося, але Колюня відчував противника підшкірним жиром. Він дуже чітко уявляв і своє розташування, і загальний рух колони, і загальну картинку і логіку бою в цілому, він немов дивився очима ворога на свою колону і розумів, де слабкі місця і куди потрібно вдарити. Він не служив в армії, в дитинстві не грав у війнушку, не рубався в комп’ютерні ігри, просто він знав, що робити – і все. Навіть потім, набагато пізніше, він ніяк не міг пояснити таке своє повне розуміння військової тактики і стратегії, не кажучи вже про те, щоб роздумувати про витоки свого знання в момент обстрілу, що, певно, і на краще, почав би замислюватися – пропав би. Тому в потрібний момент він, підкоряючись імпульсу, якраз перед краном, що густо димів і з кабіни якого звисало мляве тіло, просто різко крутнув кермо вліво і пішов убік, намагаючись розгледіти між деревами ґрунтівку. Старлей поглянув на нього здивовано, вставив черговий ріжок і, розвернувшись назад до бортів, висунувся з вікна і знову відкрив стрілянину. Але Колюня вже не звертав уваги на бій – він побачив просвіт між деревами і рвонув прямісінько на кукурудзяне поле, що горіло і над яким рвалися снаряди. Але він не чув ні розривів, ні криків, ні стрілянини, він чув лише рев мотора свого «солом’яного шишарика», який працював зараз за межею всіх своїх потужностей.

Домчавшись до розвилки, він лише запитав:

– Тут ліворуч чи праворуч?

– Звідки я знаю? – здивувався замполіт. – Їдь хоч би куди!