Читати книгу - "Зіграй зі мною, Ліана Меко"

Свідомість то повертається, то вислизає.

Удар. Ще удар. Важким носком черевика. У живіт. По ребрах. Чути тріск кісток. Біль спалахами проходиться тілом, але перед очима чомусь кривавою плямою розпливається спокій.

Наче він цього чекав. Наче він заслужив.

- Сука! Усе через тебе! - Дар не може розгледіти людину, яка кричить це, але впізнає голос.

Жердина. Його мутузить чортів Жердина, а він валяється тут у позі креветки, не в змозі хоч якось протистояти.

Удари не закінчуються. Свідомість задається тихим запитанням: що такого жахливого Дар йому зробив? Звідки стільки люті?

Але обличчя отримує новий удар і питання без відповіді вислизає. Склавшись навпіл, Дар лежить на землі, відчуваючи, як вона вбирається через одяг і розтікається в ньому, під шкіру, в кістки. Ще трохи, і його навіть ховати не доведеться.

Але раптом чується шум. Чийсь крик. І удари різко припиняються.

Дар насилу розплющує одне око. Світ мутний, червоний, понівечений болем. У полі зору повільно проступає силует. Її голос - навіть коли вона кричить - здається найкрасивішим звуком на світі.

- Що ти робиш?! Що ти накоїв?! За що?!

Дар не розуміє, що відбувається.

Вона накидається на Жердину. Дрібна, тендітна дівчина бореться з ним, як дика кішка. Це безглуздо. Це неправильно. Дар має захищати її, а не валятися тут, жалюгідний, принижений, розчавлений. Почуття сорому жалить не гірше за біль.

- Ти ж нічого не знаєш! Це все через нього! - Кричить у відповідь Жердина, голос як іржаве лезо по металу. - Це він, його батя здав нас! Він злив Чайці відео з камер спостереження!

Складно. Складно вхопити вислизаючою свідомістю таку кількість слів. Вони здаються незв'язними, порожніми. Вони здаються маячнею.

Схоже, не йому одному - Ріка теж не реагує, відштовхнувши Жердину, вона кидається до Дарія, схиляється над ним. Дар відчуває дотик теплих пальців на своєму обличчі.

- О, господи.

Дар може розрізнити її стурбований погляд, йому подобається, коли вона так дивиться на нього - наче їй не байдуже. Наче вона боїться. Наче він їй і справді дорогий. Вона має знати про це - знати, що йому подобається. Дар намагається посміхнутися їй закривавленим ротом.

- Я зараз... Я викличу швидку. Потерпи трошки. - Її губи ворушаться. У неї такі гарні губи...

- Дурепа! - Знову врізається у свідомість голос Жердини. - Він погрався з тобою, а потім викинув! Він тебе зрадив! Він тебе здав! Це все через нього! - Крик цей майже істеричний.

- Ні! - Пальці з обличчя зникають, у тоні Ріки чується сталь. - Це ти мене здав Чайці, не він. Будеш заперечувати? - Жердина мовчить. - Дарій допоміг мені, він дав мені грошей, щоб я змогла розплатитися... А ти... ти ледь не угробив мого тата! Через твою дурість у нього знову стався зрив! Він знову хотів накласти на себе руки!

Таку кількість слів Дар точно не в силах осмислити. Він ловить уривки. Б'ється за кожне слово, але сенс вислизає, як пісок крізь пальці. І Жердина не встигає відповісти. Чуються нові голоси - серед них чітко помітні лайки Зубка, нові крики, тупіт ніг. Потім удари. Але тепер б'ють не Дарія.

Це добре. І ще добре, що теплі пальці повертаються.

- Пробач. Будь ласка... Мені так шкода...

Із правого вуха витікає щось густе й гаряче. Світ пливе. Але її голос - він чує його чітко. Він відчуває, що її обличчя наближається. Відчуває, як губи торкаються шкіри. Відчуває, як на його щоку капають її сльози.

Дар хоче щось сказати.

Хоча б "дякую". Хоча б "не плач". Хоча б "я тебе люблю".

Він відкриває рот, але замість слів виривається хрип і булькання. А потім його свідомість остаточно гасне.

***

Свідомість виринала з темряви ривками. Спочатку - біль. Глухий, ниючий, що розповзається по тілу, чіпляючись за кожну кістку. Потім - світло. Занадто яскраве, воно різало очі. І Дар знову провалювався в темряву.

Обличчя миготіли калейдоскопом. Мама - бліда, ніби при смерті, з потемнілими від тривоги очима. Батько - сердитий, стискає щелепи так, що біліють вилиці, погляд важкий, повний чогось темного, майже страшного.

Лікар. Сергій Петрович. Спокійний, зосереджений. Слова його долинали, ніби крізь воду: «Струс, перелом ребер, сильні забої.»

Зубка і Дінара - зі спантеличеними, стривоженими обличчями - просто не впізнати.

Одного разу - чи здалося? - Дар побачив Ріку.

Заплакану. Винувату. Згорблену.

Вона дивилася на нього з таким болем, що хотілося крикнути: «Ріка, пробач!» - але губи не слухалися. Та й власне... за що йому просити вибачення?...

Може, це був сон. Може, видіння. Дар уже не знав, де межа між реальністю і його клятою уявою.

Тільки до третього дня свідомість прояснилася. Дар починав розуміти, де він, згадувати що сталося, згадувати тони, ні, мегатони слів, кинутих на нього того вечора. Зберіг їх - розсипані величезними шматками пазлів, що не бажали складатися в загальну картину.

Але іноді нам достатньо і деталей. А деталей - цих уривків, огризків, гвинтиків, - було багато. Запитання в голові пульсували з тією ж хворою наполегливістю, що й ребра під еластичними бинтами.

І ось одне з них, найголовніше, прозвучало вголос:

- Тату, що стало з тим відео?

Батько метушився палатою, погрожуючи рознести місто в пошуках виродка, який посмів зачепити його сина (Жердина після випускного зник - ніби випарувався). Батько був розлючений. Але зараз, почувши запитання, він застиг на півкроку.

Дарій зковтнув.

- Ти ж не видалив його, так?

Батько повільно повернув голову. Моргнув.

- Про що ти? - Насупився з таким виглядом, ніби й справді не розумів.

Дар поморщився, говорити було нелегко - боліли ребра, - і те, що доводилося розтлумачувати батькові очевидні речі, відверто злило.

- Відео... - голос пролунав хрипко. - На якому я збив Ауріку Герасимову... Що ти з ним зробив? Ти віддав його комусь? - Дарій примружився, згадуючи. - Якомусь... Чайці?