Читати книгу - "Зіграй зі мною, Ліана Меко"

Батько насупився сильніше, по обличчю тінню промайнуло здивування, потім відвернувся і, випрямивши спину, зробив крок до вікна. Відповісти не спромігся, але Дарій і без слів усе зрозумів.

Він ковтнув. Серце стукало повільно, гулко, боляче.

- Навіщо, тату? - Голос прозвучав майже спокійно. Поки що спокійно. - Навіщо ти це зробив? Я ж сказав, що все владнаю...

Батько фиркнув.

- До чого тут ти? - його голос скрипнув невдоволенням. Він повернувся, ковзнув по синові оцінювальним поглядом. - Чайка... Чайкін Вова - мій давній приятель. Він сказав, що його пограбували.

Дарій стиснув кулаки.

- І коли я дізнався, коли це сталося, то все зрозумів. Що це твоя... дівчина ця. - Батько говорив буденно. Ніби обговорював ранкову газету. - Не міг же я приховувати злочинців від друга?

Дарій на секунду втратив дар мови. Він відкрив рота, але батько його випередив. У погляді промайнуло щось схоже на сумнів або навіть відблиск провини, але це почуття йому явно не подобалося. А отже, він обрав інше - напад.

- Ти напартачив. - Його голос став твердішим. - Серйозно напартачив. І ти думав, що я довірю тобі щось серйозне? Що спущу все на гальмах? - Дар мовчав, просвердлюючи обличчя батька поглядом. - Ти безвідповідальний. Безтурботний. Ти ніколи нічого не доводиш до кінця. - Батько поморщився. Виплюнув. - І з цією дівчиною - так само. Тож, узагалі-то, я все підчистив за тебе. - Він схилив голову набік, усміхнувся. - Ти мені вдячний маєш бути.

Злість ковзнула по хребту гарячою змією, обвилася навколо шиї тугим кільцем. Дар різко випростався, напружився, спробував сісти - кожен сантиметр руху відгукувався болем, але він не помічав його. Хотів закричати: "За що?! За що вдячний - за те, що валяюся тут із переламаними кістками?"

Але слова застрягли в горлі. Бо раптом його осінило.

Батько не знав. Про те, що його побив Жердина - той самий грабіжник. Про Ауріку. І про гроші.

Він узагалі нічого не знав.

Картинка склалася. З гуркотом. Із тріском. Шматки пазла зіткнулися і склалися в цілісне, болісно ясне полотно.

Ріка з Фітилем пограбували Чайку. Тієї самої ночі. Вони тікали з місця злочину, коли вона потрапила йому під колеса. Ось чому вона мовчала, приховувала - вона не хотіла, щоб про це дізналися. І все б вийшло, у неї б вийшло. Якби не його батько.

Батько, який поспішив допомогти другу і здав йому грабіжників.

Від ясності картини свідомість майже дзвеніла, а в грудну клітку лавиною хлинула енергія.

Дар повільно підняв голову. Подивився на батька. На його самовпевнений вигляд. На зарозумілий вираз обличчя. На його чортову переконаність, що він усе зробив правильно.

І раптом... він здався йому таким дурним. Таким смішним.

Сміх прорвався зсередини - дикий, гарячий, рваний, поштовхами. Захлеснув його, вириваючись із повітрям, із болем у ребрах. Кілька секунд - і Дар уже регоче в голос. До сліз. До спазмів. До того, що дихання збивається, а легені ніби здавлює зсередини.

Батько завмер, розгублено моргаючи. Його впевненість похитнулася. Він намагався втримати на обличчі звичну маску строгості, але виходило погано.

- Що таке? - тихо, зло, явно нервуючи, запитав він.

Дар задихався від сміху. Згинався навпіл.

- Тату... - видавив він крізь сміх, хапаючи повітря рваними вдихами. - Отже, ти хотів допомогти другові? - Він схлипнув, знову розсміявся. - Так знай, що ти допоміг. Розплатився з ним ти!

Батько моргнув.

- Що ти несеш? - насупився, не розуміючи. - Що значить «я»?!

- Чайка зажадав з неї сто штук і Ріка прийшла по них до мене. Я дав їй їх... - Дар майже корчився від сміху - істеричного, божевільного, майже до блювоти, катався по ліжку, схопившись за живіт. - Я дав їх їй із твого сейфа!

Тиша, що впала в палаті, була не просто гробовою - вона гримнула, як обвал.

Батько застиг, ніби його вдарили по голові. Різко зблід.

- Ти... що зробив? - він говорив повільно, дуже повільно, небезпечно повільно.

Обличчя його спотворилося. Щоки налилися багрянцем, очі блиснули так, що в палаті стало холодно.

- Ти... - він зробив крок до ліжка, як бик на арену, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки. - Ти віддав йому мої гроші?!

Дар потер обличчя, стираючи з нього усмішку, стираючи сміх. Підняв на батька затуманений погляд.

- Не йому... - видихнув він, насилу видавлюючи слова. - Їй.

Тиша знову накрила щільним ковпаком. І в цій тиші Дар виразно почув, як над його головою зачинилася кришка труни.

Ось тепер йому точно кінець.