Читати книгу - "Фаренго. Ч. 2. Гніздо"

отримане від наших творців-магонійців знання. Тих обраних називали різними іменами: шамани, жерці, ієрофанти, маги, гностики, досконалі, масони, просвітлені, «Діти Атри» й тому подібне. Вони зберігали частинки знання про наше призначення. Деяким дали на збереження лише частинки знання, але найбільший секрет полягав у тому, що були й ті, які зберігали повноту знання. Розумієте, Анабело, — повноту! Так-от, ці Знаючі були не зовсім людьми. Адже одна із тих таємниць, яку так ретельно ховають від решти людства піфійки, полягає у тому, що магонійці створили не одну расу земних гуманоїдів, а цілих три. Це — велика таємниця піфійських жриць. І лише на допитах із «необмеженою процедурою» нам вдалось вирвати її з високородних піфійок.

— Що таке «необмежена процедура»?

— Краще вам про це не знати, Анабело. Міцніше будете спати. Так-от, рас було три. Тому-то, до речі, піфійки ніколи не відповідають на питання про наріжний принцип побудови їхньої керуючої ієрархії. Мовчать про нього до останнього подиху. А все через те, що цей принцип базовано на чистісінькому расизмі. На тому, що всі без винятку Святі Матері та високородні жриці належать до «раси М», а решта Знаючих, як, між іншим, і більшість людей у всіх світах — до «раси Т». Але не це головне. Зовсім не головне. Головним є питання: де ж третя раса? Де «раса С»? Де так звана «осьова раса Гойдалки»?

— Що таке «Гойдалка»?

— Довго пояснювати… Якщо казати про саму суть, то це такий образ співвідношення, а, радше, історично-функціонального співпозиціонування трьох рас. Вибачте за складні терміни… Так-от, Анабело, уявіть собі дошку, посередині якої — вісь. На такій дошці можна гойдатись, правда ж? Тому-то й «гойдалка». Такий образ. Кінці дошки — це раси «М» і «Т». Вони змагаються між собою. Тисячі років тупо змагаються, створюючи тло нашої історії. Нашої безглуздої історії, дев'яносто дев'ять відсотків якої — це лише непродуктивна звіряча боротьба за владу. Але при всьому цьому вісь тієї гойдалки — «раса С» — залишається непорушною, вічною, не задіяною до історичного безглуздя. Саме вона вже майже двісті тисячоліть зберігає повноту знання, переховуючись спочатку в Африці, потім на Тибеті, а тепер і взагалі невідомо де. Й саме цій «расі С» якась іншопланетна цивілізація обіцяла безсмертя.

— Це були не магонійці?

— Ні, не магонійці, Анабело. Не ящери, не гуманоїди. Вони нащадки такої давньої гілки розумних рас, що навіть Повзучі Отці порівняно з ними лише вчора вилупились зі своїх яєць. Але безсмертя обіцяли не за так.

— За щось дуже суттєве?

— Правильно мислите, агенте. Саме так: за дещо суттєве. Вони захотіли отримати навзамін одну дуже-дуже давню штукенцію. Артефакт, який веде свою історію від доби їхніх предків. Від Першого циклу життя розумних рас, а може, й від якоїсь давнішої ери. Колись цим артефактом заволоділи Повзучі, потім вони передали його на зберігання ящерам. А ті, між нами кажучи, завжди були замріяними ідеалістами і цінний артефакт провтикали. Його у них вкрали магонійці. Поцупили з-під самого носа. Почалася війна. Коли магонійців притиснули і намітився їм остаточний гаплик, вони сховали артефакт на Землі. Красиво назвали його Жезлом Сили і сховали його десь тут. Так ось, Анабело, весь сенс існування нашого людства — усіх отих трьох земних рас «М», «Т» та «С» — тільки у тому, щоб не віддавати Жезл древнім виродкам. Тому що ті є злом. Найчистісіньким різновидом вселенського зла, гіршого за яке ніколи не було, немає і не буде. Біда у тому, що частина обраних із «раси С» стали зрадниками і тепер готові обміняти Жезл на безсмертя. А інші обрані з тієї ж раси намагаються їм у цьому завадити. Як у містичних серіалах про безсмертних або ж про «персні влади». Не дивились? Дарма. А найсмішніше, Анабело, полягає у тому, що насправді ніхто не знає, де він є тепер, отой Жезл. Ані погані хлопці не відають, ані добрі. Звісно, хтось мусить знати, але невідомо, хто. Цікаво, правда ж?

— Оригінальна гіпотеза, — погодилась Анабела.

— Та ні, яка там «гіпотеза», — раптом розсміявся Ян. — Маячня старого пса, хазяїна якого отруїли на проклятому лінкорі.

— Не слухайте Біргіра. Не такий він уже й старий, — зауважила темношкіра дівчина, котра якраз увійшла до бунгало. — Ти ще даси фору всім нашим мачо.

— Ти перебільшуєш, Вату, — Ян посадив подругу собі на коліна і обхопив руками за гнучку талію. — Мала брехухо, ти просто лестиш старому псові.

— Ваша подруга має рацію, ви зарано списуєте себе з рахунків, — погодилась з дівчиною Анабела. — Он, ваш колега Маккосліб уже став авреліанським Надзвичайним міністром.

— Надзвичайний міністр Ланс! — розміявся Ян. — Кумедно… Ланс у нас завжди відзначався невмінням жити. Є, знаєте, такі люди, котрі фатально неспроможні насолоджуватись тихомирним життям. Він тридцять років кохає лише одну ту свою баронесу і вперто лізе до кожної посадової дупи, лише б покликали.

— А ви, значить, жити вмієте?

— Так, Анабело, вмію. Що б там хто не казав, а вмію. От зараз ми з Вату вип’ємо доброго джину і підемо на берег кохатися, — відставний адмірал поцілував плече подруги. — Не бажаєте скласти нам компанію?

— Ні, дякую.

— А це, до речі, свідчить про те, що ви, агенте, зануда. Правда ж, Вату, вона зануда? От Шерма ніколи б від такого не відмовилась.

— Я не Шерма, і ви, між іншим, перший, хто назвав мене занудою.

— Отже, твій шеф Марков тебе занудою не вважає?

— Звісно, — Анабела скорчила протокольну посмішку, підвелась і рушила до виходу із бунгало.

— Передавай комісарові вітання, — кинув їй навздогін Ян. — І перекажи йому, що безсмертя є ознакою ракових клітин.

— Себто? — агентеса зупинилась на порозі й запитально подивилась на колишнього координатора «управління А».

— Комісар Марков на Аврелії шукає зрадників з «осьової раси». Правда ж? Ну то нехай пам’ятає про те, що я тобі щойно сказав. Перекажи йому дослівно, він зрозуміє.

23

Болота західніше Озера Кларта,

планета Сельва (ЗКВ106:2),

в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

10–12 юна 417 року Ери Відновлення.

Якби Пела відразу, як радила їй Ясмін, почала тікати до Озера Кларта, її, швидше за все, впіймали б Джи Тау. Але в ній проснулась винахідливість її ноланських предків-партизанів. Заховавши в болоті діючих кіборгів і тіло покійної подруги, дівчина повернулась до острівця. Вона зняла комунікатор, приєднала до скафандра прилад, що синтезує повітря, відключила дихальний фільтр і нирнула під плавучий острівець. Ґиргів вона не боялась, а хижі представники тубільної фауни давно повтікали з цієї частини сельвійських боліт. Під острівцем вона причепилась до коріння острівної рослинності,