Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Місто біля моря 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто біля моря"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Місто біля моря" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 80 81 82 ... 119
Перейти на сторінку:
міняє на якесь там побачення, Бобир був непохитний і не піддавався на умовляння.

На другий день, взявши з собою Головацького, ми з Петром прийшли на вокзал. Пасажирський з Катеринослава прийшов іще вранці. Порожній зелений состав давно загнали на запасну колію. Вагарі, стрілочники, буфетник — усі сховалися від опівденної спеки в прохолодних кімнатах вокзалу, який іще не так давно був для нас, фабзавучників, новим і чужим. А сьогодні ця приморська тупикова станція з розпеченими від сонця, поблискуючими рейками здавалася рідною і знайомою мало не з самого дитинства. Як швидко можна освоїтися в новому місті, коли зустрінеш на своєму шляху хороших людей! Навіть веснянкуватий моложавий черговий по вокзалу, схожий у своєму червоному кашкеті на гриб-мухомор, здавався мені давно знайомим.

Удалині, біля вихідних стрілок, клацнув, підіймаючись догори, щиток семафора, і тонко загули стальні троси в ящику, прокладеному вздовж колій. Ми почули далекий гудок паровоза.

«Який-то зараз Микита? Чи стане він, як раніш, говорити з нами як старший, чи буде вже вважати нас рівними?» — думав я, напружено стежачи за клубочком паровозного диму, який чимдалі збільшувався.

Товарний ешелон, що його тягнув важкий паровоз, летів із степів Таврії назустріч морським просторам. І ось нарешті, обдаючи і без того розпечений сонцем перон хмарами гарячої пари, паровоз промчав повз вокзал — чорний, маслянистий, лиснючий від мастила і лаку, пахучий і громіздкий, з молодим замурзаним машиністом, що виглядав з квадратного віконечка.

Коричневі платформи з будівельним лісом, з ящиками якогось вантажу, засипані поташем і вугіллям, проносилися перед нами, і я думав, що кінця й. краю їм не буде. Але ось на одній із платформ показалась постать у солом’яному брилі, не схожа на тих провідників, що подекуди вітали нас прапорцями з тамбурів. Минула секунда, друга, і ми впізнали Коломійця. Одягнутий у синій комбінезон, він стояв на якомусь величезному верстаті.

Тільки-но наші погляди зустрілись — Коломієць зірвав з голови бриль і замахав ним, вітаючи нас. Дуже чорний, сухорлявий, з розтріпаним од вітру волоссям, він щось кричав, але стукіт вагонних коліс глушив його слова. Не встиг іще поїзд зупинитись, як Микита спритно стрибнув на перон.

— Здорові були, хлопці! — вигукнув він.

Спочатку Микита просто потиснув мені руку, потім, повагавшися мить, міцно обняв мене і поцілував в обидві щоки. Від нього пахло степовими просторами, гірким полином, таволгою і чебрецем. І з Маремухою він поцілувався. Тоді я відрекомендував Микиті Головацького.

Коломієць, весело дивлячись на Толю, тиснув йому руку:

— Чув, аякже! Василь писав мені про тебе. Спасибі за те, що дали притулок нашим вихованцям… А жатки будуть?

— А чавун буде? — також усміхаючись на відповідь, спитав Толя.

Коломієць обернувся лицем до ешелону і показав рукою на причеплені до хвоста його три навантажені платформи.

— Невже не вистачить? — сказав він не без гордості.

— Ще й залишиться! — прикинув зразу ж на око Толя. — Але, я бачу, не дійшли ще до ваших країв слова Фелікса Едмундовича: «З металом поводитися, як із золотом». Цілі поклади, як видно, його у вас. А я, признатися, думав, що Василь трошечки перебільшує.

— До вашої телеграми нам якось і на думку не спадало зібрати весь оцей брухт, — виправдувався Микита. — Спасибі, напоумили!

— І як ви все це так швидко зібрали? — здивувався Петро.

— Треба швидко. Урожай не жде. Уночі, при факелах збирали. Тепер уся надія на вас!

— А що це за штука, Микито? — запитав я, показуючи на розбиту чавунну станину, що з вигляду нагадувала підставку для величезного стола.

— Це, брат, не «штука», а машина для друкування грошей.

— Чи не та, що в духовній семінарії стояла? — згадав я.

— Вона сама! — ствердив Микита і, звертаючись до самого лише Головацького, пояснив: — Бачиш, у нашому місті затрималась одного разу петлюрівська директорія. І от німці прислали тоді Петлюрі з Берліна оцю машину для друкування грошей. Петлюра стільки гривеників і карбованців на ній надрукував, що й досі дядьки по селах ними світлиці замість шпалер обклеюють. Стояла потім оця поламана машина в підвалі сільськогосподарського інституту. Одержали ми Василеву телеграму — і давай по всіх підвалах шукати, метал збирати. А комсомольці-студенти її знайшли за штабелями дров. Згодиться?..

Головацький повільно, карбуючи кожне слово, сказав:

— А не жаль таку махину на брухт брати? Чи не можна її для якої-небудь друкарні пристосувати?

— Думали. Прикидали. Артіль «даремна праця»! — кинув Микита. — Німецькі інструктори як тікали з Петлюрою за Збруч, усі цінні частини захопили з собою, а станину оцю підірвали. Вся вона тріщинами пішла. Нову легше зробити, як її лагодити.

Я дивився на громіздку станину, поставлену посеред платформи і прив’язану до її бортів канатами. Згадався мені далекий рік громадянської війни, коли в місті, захопленому петлюрівцями, пройшла чутка, що в духовній семінарії будуть друкувати нові гроші. Виразно пригадалося мені, як силоміць хотіли петлюрівці і мого батька, друкаря, примусити під охороною гайдамаків друкувати їх розмальовані папірці з «тризубами», скріплені підписом головного петлюрівського скарбника, якогось Лебедя-Юрчика. Батько закричав: «Я друкар, а не фальшивомонетник!» — та тільки його й бачили. Він пішов тоді в Нагоряни, до партизанів.

І ось знову клята машина, від якої тікав у ті роки з міста батько, зустрілася на моєму шляху, але тепер вона вже годилася лише в переплавку.

Головацький зразу ж пішов до чергового по станції і попросив його відчепити платформи з чавуном і перегнати на завод.

— Ви, друзі, ведіть гостя додому. Він проголодався, мабуть? Та й помитися йому не шкодить, — сказав Толя, беручи у Коломійця накладні. — А я вже тут усе сам проштовхну!

— А так, помитися б не завадило, — зауважив Микита і погладив себе по загорілій щоці.

— Невже ти на відкритій платформі всю дорогу їхав? — спитав Маремуха, коли ми вийшли на вокзальний майдан.

По-молодецькому труснувши шевелюрою, Коломієць сказав:

— Дуже добре їхав! Як бродяга у Джека Лондона! Лише з тією різницею, що ніхто не прогонив мене з поїзда. Уночі, на великих перегонах, провідники до мене збирались, як у клуб.

Не без заздрості я запитав:

— Весело їхалось?

— І не говори! Будинок відпочинку на колесах. Тільки-но сонце піднялось — спецівку скидаю і давай загоряти. Вітерцем тебе провівав, а обабіч пролітають полустанки, села, річки, поля, вся Україна!.. До чого ж багата наша країна! Ми увечері до Катеринослава під’їздили, так заграва над заводами на все небо! От індустрія — навіть дух забивав! Словом, чудова поїздка у мене була. Подібного задоволення я ще в житті не зазнавав.

— Микито, а ще все-таки з Печерицею? — спитав

1 ... 80 81 82 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто біля моря"