Читати книгу - "Місто біля моря"

Зогрітий цими думками, я, міцно взявши Турунду під лікоть, сказав:

— Почин зробили, Луко Романовичу! Ото розмов буде в ливарні!.. А скільки боїв іще на нас чекає!

— Велику справу іробимо, Василю, — серйозним голосом відповів Турунда. — Політика — це бої мільйонів, казали мені в робітничому університеті. Одинаки в цій боротьбі завжди програють. А нас же мільйони!

Лист під каменем

Через два дні після появи в нашому цеху стінної газети з заміткою про прогульників Маремуха, ідучи після мене на роботу, побачив на стежці, що вела до нашої хвіртки, придавлений важким булижником білий конверт.

Зміст листа заслуговує на те, щоб навести його цілком:

«Слухай ти, хохол голопупий! Дуже ти великим задирою одразу став. Не знаєш того, що батько Махно ось-ось прибуде з своєю ватагою у рідні краї. Переб’ємо ми тоді крильця всім партєйним і комсомолістам. Отож сиди тихенько або ще краще — забирайся, поки ноги цілі, з попутним вітерцем у свою Подолію, звідки тебе чорти принесли. І гляди — тільки писни кому-небудь про цей лист — пощади не жди. Зразу пельку заткнемо!»

А замість підпису був намальований вищирений череп, і під ним перехрещувались дві кістки.

Коли ми вернулися з заводу, Маремуха подав мені конверт з цим листом і сказав схвильовано:

— Гади, загрожують! Читай, Василю!

Пробіг я очима наспіх це послання, написане нерівними літерами і, як видно, лівою рукою, і розсміявся.

— Що за дурний сміх, не розумію! — буркнув Сашко.

Він, як сільська жінка пряжу, намотував на спинки двох стільців довгі і тонкі резинки для свого аероклубу.

Я подивився допитливо то на одного, то на другого і сказав:

— Ви з мене, хлопці, не жартуєте?

Петро обурився:

— Бачив Хому невіруючого? Він думає, що це ми йому від імені махновців листа послали! — І Петро розповів мені, як знайшов він конверт, придавлений каменем.

Доводи Петра переконали мене. Та й справді: хіба годилося комсомольцям жартувати так, підробляючись під ворогів Радянської влади?

— Хто ж це написав, га, Василю? — наївно поцікавився Маремуха. — Чи не з ливарні хтось?

— Ясне діло, з ливарні. Хтось із прогульників. Ми їм на хвіст наступили, а вони тепер залякують, — згодився я.

Бобир півшепотом порадив:

— Якщо ти певен, що це Кашкет — біжи і заяви. Справа це політична!

— Якби ж я знав точно… Не спійманий — не злодій. Він викрутиться, а я опинюся в дурному становищі. Ще й на сміх мене піднімуть!

Сашко сказав дуже впевнено:

— Нічого, нічого! Там розберуться. Там розумні л; юди сидять і до всього докопаються. По одному почерку всюди людину знайдуть.

— Василю, слухай, Сашко діло говорить, — знову встряв у розмову Маремуха. — Листа цього покажи кому треба. Там вживуть заходів. Адже це вилазка ворога!

До пізнього вечора ми обговорювали клятий оцей лист, що заповнив усі наші думки, і ні про що інше не говорили. Ми прийшли до спільного висновку, що не від хорошого життя, не від сили, а скоріше всього від слабкості вдаються наші вороги до таких підлих листів.

Ще зовсім недавно я дуже ображався, коли мене вважали хлопчиськом. Як хотілося швидше перескочити юнацькі роки, стати дорослим, таким, як Турунда або хоч Головацький! Однак образливий прикметник «голопупий», що натякав на мої молоді літа, дошкулив мене сьогодні не так, як образлива і огидна кличка «хохол». Таким словом називали українців за царату урядники, жандарми і всяка знать. Я чув не раз, як денікінські бойскауті презирливо обзивали нас — робітничих підлітків із Заріччя — «хохлами». Все це давно вже минуло, я з гордістю писав в анкетах «українець». Любив вечорами співати в комсомольському клубі українські пісні, говорив українською мовою, тепер виявилось, що мерзотник, який підкинув мені анонімного листа, глумився і з моєї національності, і це мене обурило найбільш.

… Бобир і Петро вже давно не подавали голосу. Сашко сопів усе більше й більше. Жовтуватий місяць, схожий на скибку тонко відрізаного гарбуза, зазирав у відчинене вікно. В міському сквері, як і завжди в суботу, все ще шуміли гуляючі. Зі сходу потягло бризом, і разом з легеньким подихом вітерцю я почув дзвінкий стукіт засувки. Заскрипів гравій під ногами людини, яка швидко йшла від хвіртки до нашого будиночка. Хто б це міг бути? Хазяйка давно вже спала. Сусіди в такий пізній час рідко її тривожили. З вікна я окликнув людину в дворі.

— Телеграма! Василю Манджурі, — обізвався голос знизу.

Прожогом кинувся я східцями. І поки розписувався у листоноші та повертався назад у мезонін, розбуджені колотнечею хлопці запалили світло. Сонні, в самих трусиках, стояли вони, чекаючи мене, і обличчя їх виявляли нетерпіння.

При світлі лампи прочитав я станцію відправлення: «Синельникове». Що за нісенітниця! В Синельникові у мене абсолютно нікого не було. А може, це мій батько — друкар — вирішив відвідати мене і їде із своїх Черкас у відпустку до моря?

— Та розкривай її швидше! Не муч! — простогнав Сашко.

Слухаючись його поради, я розірвав синеньку заклеєчку, і жорстка телеграма з наліпленими стрічечками літер розкрилась перед очима, як маленька географічна карта.

Друковані літери застрибали перед очима. Їх сполучення вразило мене своєю несподіваністю, і я гукнув:

— Хлопці! Микита сюди їде!

— Микита їде до нас? Ти жартуєш. Тут якась помилка! — вигукнув Маремуха, спинаючись навшпиньки і через моє плече заглядаючи в телеграму.

— Яка помилка? Слухай! — І я прочитав чітко: — «Завтра опівдні прибуваю товарняком Зустрічайте Підготуйте негайний прийом вантажу крп… Коломієць».

— Який жаль, що я не зможу його зустріти!

— Ти здурів? — накинувся я на Бобиря. — Ти що?.. Не будеш зустрічати Микиту?

Бобир жалісно протягнув:

— Не зможу, Васильку. Важлива справа є!

— Які можуть бути важливі справи в неділю? — стаючи на мій бік, скарав Маремуха.

Але Сашко не здавався і багатозначно заявив:

— Такі. Важливі. Але поки що вони — таємниця!

— Свого секретаря, Микиту, ти не підеш зустрічати? Та він нам чавун везе, дурню ти отакий!.. Ти мусиш бути на вокзалі! В порядку комсомольської дисципліни. Зрозуміло? — тоном наказу сказав Маремуха Сашкові.

— А я не можу! — уперто твердив Бобир. — Якраз на цей час у мене таке призначено…

І ніщо не допомогло. Як ми не дорікали Сашкові, як не соромили його тим, що він зустріч старого друга і вихователя