Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Щонеділі міс Афелія навчала Топсі катехізису. Пам’ять у дівчинки була просто феноменальна: вона запам’ятовувала одразу цілі фрази, чим викликала захоплення своєї господині.

— Навіщо ви змушуєте її зазубрювати катехізис? — дивувався Сен-Клер.

— Їй це буде корисно. Діти повинні вчити катехізис, — відповіла міс Афелія.

— Навіть якщо вони не розуміють значення жоднісінького слова?

— Спочатку не розуміють, а потім, дорослішаючи, починають розуміти.

— Я й досі ще не все розумію, — зізнався Сен-Клер, — хоча ви свого часу змарнували не одну годину на навчання мене цим премудростям.

— Ви були такою розумною дитиною, Огюстене. Я покладала на вас великі надії, — сказала міс Афелія із сумом.

— А тепер зрозуміли, що усе марно? — запитав Сен-Клер.

— Якби ви залишалися таким, яким були у дитинстві, Огюстене!

— Згоден, кузино, це було б непогано, — погодився Сен-Клер. — Ну, якщо хочете, продовжуйте навчати Топсі, може, з неї вийде краща учениця, ніж з мене учень.

Топсі під час цієї розмови господарів стояла, наче статуетка, смиренно склавши руки на грудях. Міс Афелія подала їй знак, і вона почала:

«Пращури наші, порушивши Господню волю, забули, яке місце призначив їм Бог».

Топсі зблиснула очима: у них застигло питання.

— Чому ти замовкла, Топсі?

— Міс Феллі, а де це місце, яке їм Бог призначив? У Кентуккі?

— Яке місце? — не зрозуміла запитання міс Афелія.

— Ну, яке вони забули. Я чула, як господар говорив, що ми всі з одного місця — із Кентуккі.

Сен-Клер розсміявся.

— Ви б їй хоч трохи пояснювали, бо вона сама до такого додумається… Наприклад, що йдеться про еміграцію.

— Досить уже жартувати, Огюстене! — прикрикнула на кузена міс Афелія. — Якщо ви не припините, я нічого не зможу з нею зробити.

— Більше не заважатиму вам, слово честі. — І Сен-Клер пішов із газетою до вітальні, де очікував, коли Топсі закінчить декламувати.

Ці уроки проходили досить успішно, якщо не брати до уваги випадків, коли Топсі свідомо перекручувала якусь важливу фразу і вперто не хотіла виправлятися. Ці зумисні помилки веселили Сен-Клера, коли йому ставало нудно, він кликав Топсі й просив її повторювати найсмішніші фрази, незважаючи на категоричну заборону міс Афелії.

— Усі мої старання зійдуть нанівець, якщо ви, Огюстене, не припините так поводитися! — повторювала вона.

— Маєте рацію, більше не буду. Але ж так смішно слухати, коли це мавпеня перекручує незрозумілі, довгі слова на свій лад!

— Ви ще більше заплутуєте її, хоча самі ж хотіли, щоб я її виховала як слід! А вона ж старається.

— О кузино, ви праві! Залишається лише одне: сказати про себе так само, як Топсі: «Я безнадійно зіпсутий!» — і Сен-Клер дзвінко засміявся.

Виховання Топсі тривало близько двох років. Міс Афелія не знала з нею спокою і вже навіть трохи звикла до цих мук, як звикають до хронічних, але несмертельних болячок.

Щодо Сен-Клера, то Топсі для нього була кимсь на кшталт дресированого песика чи балакучого папуги. Коли міс Афелія гнівалася на дівчинку за її витівки, Топсі ховалася за Сен-Клеровим стільцем, і він завжди витягав її з халепи. Господар інколи давав їй дрібні гроші, і вона купувала горіхи та льодяники, які одразу ж роздавала усім дітлахам Сен-Клерового дому. У неї було багато вад, але ніхто не міг закинути Топсі, що вона скупа. Дівча мало добре серце, а непослух був лише способом самозахисту.

Ми зробили Топсі дійовою особою нашої розповіді, а тепер вона ненадовго прощається з вами, читачу. Ви ще не раз зустрінетеся із нею на сторінках цієї книги.

Розділ XXI

У Кентуккі

Читачі, мабуть, не відмовляться зазирнути разом із нами у колишню Томову хатинку й дізнатися, як там поживають його найрідніші люди, з якими його так давно розлучили. Хоча він давно вже там не жив, усі продовжували називати помешкання Хлої та її дітей «хатинкою дядечка Тома». Ні, його не забули — усі негри маєтку Шелбі сумували за Томом.

Хоч літній день і наближався до вечора, двері та вікна вітальні у панському домі були відчинені навстіж.

Містер Шелбі сидів у великій залі, яка простягалася уздовж довгої сторони будинку, поряд із вітальнею, і з якої можна було вийти на ґанок із двох дверей. Він відкинувся на спинку одного крісла, а ноги склав на інше, насолоджуючись післяобідньою сигарою. Місіс Шелбі сиділа біля прочинених дверей із вишиванням у руках. Вона зосереджено щось обдумувала і, вочевидь, чекала слушного моменту, щоб поділитися думками із чоловіком.

— Ви чули, що Хлоя отримала листа від Тома? — заговорила нарешті вона.

— Он як? Значить, у нього там є друзі. Як йому живеться? Що він пише?

— Судячи з листа, він потрапив до дуже хороших господарів. До нього прекрасно ставляться і роботу призначають нескладну.

— От і чудово, я радий за нього… Справді, щиро радий, — сказав містер Шелбі. — Наш Том так приживеться на Півдні, що й повертатися до нас не захоче.

— Аж ніяк! Він з цього приводу переживає і питається, чи скоро його буде викуплено.

— На це питання отак одразу й не відповіси. Борги — річ підступна: одного разу вгрузнувши, можна ніколи з цієї халепи й не виплутатися. Іноді здається, що мене засмоктує трясовина. Сьогодні позичаєш в одного, щоб розрахуватися з іншим, завтра — ще у когось, щоб віддати борг першому… У боргах, як в шовках. Не встигнеш полегшено зітхнути, як надходить термін сплачувати за векселями, рахунками, і все це навалюються на тебе просто зусібіч.

— Мені здається, що ця проблема вирішується одним махом. Ми можемо продати коней або одну із наших ферм, щоб покінчити з боргами.

— Ви, Емілі, кажете дурниці! Дружина ви прекрасна, іншої такої не знайдеш у всьому Кентуккі, але в справах ви не тямите нічого — як і всі жінки.

— Може, так і є, — сказала місіс Шелбі. — Але чому б вам не поділитися своїми турботами зі мною? Дайте мені хоча б список своїх кредиторів та боржників, і я зроблю усе можливе, щоб звести кінці з кінцями.

— Емілі, досить мене мучити! Я сам не можу знайти корінь своїх проблем і уявлення не маю, як усе владнати, а ви говорите про такі серйозні речі так просто, ніби це Хлоїні пироги, які вона