Читати книгу - "Святослав (укр.)"

Але спати він не міг. Увесь час йому здавалось, що хтось ходить за теремом, хтось скрадається під стінами, хтось вночі пнеться до його двору. І тому Бразд велів закупам викопати рів і насипати вал навкруг свого двору, завів кількох псів, що могли перегризти горло людині…

Ці пси й зустріли Микулу, коли він поткнувся до двору свого брата. Мало не покусали, добре, що Бразд вийшов з свого терема, одігнав псів.

– Здоров будь, Бразде, – сказав Микула, коли зайшов у сіни терема. – Мир дому твоєму, здоров’я худобі…

– Здоров будь і ти, Микуло, – відповів на привітання Бразд. – Що з тобою трапилось? Ти зблід, брате, схуд, мабуть, хворів?

– Так, брате, – промовив Микула, – я хворів, у мене довго боліло тут і ось тут, – і він показав спочатку на голову, потім на серце.

– Ти багато працюєш, брате, – посміхнувся Бразд. – Сам бачив – нові ниви ореш, борті шукаєш, на звіра ходиш, рибу ловиш… Хіба тобі багато треба? Адже на старому нашому дворищі тільки ти та жона…

Щось схоже на стогін вирвалось з грудей Микули.

– Ти говориш правду, – ворухнув сухими устами він. – Мені багато не треба, нам треба дуже мало, але ж ми… зовсім нічого не маємо…

Бразд зробив здивоване обличчя.

– Як це ти нічого не маєш? – сказав він. – Послухай, Микуло, ти говориш неправду. Адже і я, і Сварг пішли з старого нашого дворища, а тобі залишили й землянку, і кліті, все добро в хижі, обори для худоби, ями для жита…

– У ямах для жита пищать миші, – гірко посміхнувся Микула.

– То ти хочеш, щоб я тобі з ям мишей вигонив? – сердито процідив Бразд.

– Ні, Бразде, – мовив Микула. – Мої миші будуть вже мені. Але, крім мишей, не маю ніякої худоби. Здох батьків кінь, а без коня немає й жита.

– Я в цьому не винен, – одвів очі від брата Бразд. – Ми були однакові, коли виходили з батькової хати. А далі кожен робив, як умів.

– Так-от я не вмію робити так, як інші, і так, як ти, брате Бразде, – вирвалось у Микули. – Вір мені, я не шкодував рук, робив усе, що міг, я робив більше, ніж міг… Але не вмію я, не можу…

– Чим же я можу допомогти тобі?

– Я прийшов до тебе як до брата… Ми з тобою одного роду, однієї крові… Поможи!

Бразд довго дивився на свої руки, що лежали на столі, потім перевів погляд на обличчя Микули, у якого дрібно смикалась нижня губа.

– Що кров і що твій рід? – Бразд важко зітхнув. – Старого нашого роду вже немає, у кожного з нас тепер свій рід. Ти говориш про кров, але і кров у людей різна… Помогти ж тобі не знаю і як. Може, хочеш, щоб я тебе прийняв до свого дому?

– Ні, Бразде, – швидко перебив його Микула. – Я не хочу і не піду до твого дому… Це правда – старого нашого роду вже немає, у кожного з нас тепер свій рід. Так поможи ж мені рятувати свій рід. Дай мені купу…

Бразд довго сміявся.

– Що я чую! – нарешті сказав він. – Це правда, я даю купу людям. І не я даю – що я, княжий холоп, – я даю купу людям від князя. І закуп мусить дать князеві – оброк, мені – урок. Коли ж він цього не зробить, я маю право, як посадник князя, бити його різками, якщо тікатиме – зроблю обельним холопом… А з тобою що я зроблю, коли не даси оброку і уроку?! Битиму різками чи зроблю холопом? Як не є, а ти ж мені брат…

– Що ж… – глухо промовив Микула. – Якщо буде треба – битимеш різками, зробиш холопом…

Так Микула взяв купу у свого брата.

3

Багато людей зібралося цього дня в Золотій палаті, всі лави з неї загодя винесли, попід стінами навкруг товпились ліпші мужі Русі – князі земель і городів, бояри й воєводи, тисяцькі, огнищани, тіуни княжі.

Тільки в кінці палати, як і завжди, стояли крісла – княгині Ольги посередині, Святослава і Уліба з боків.

Скоро з дверей вийшла княгиня з синами, кілька бояр і воєвод. Княгиня Ольга пішла вперед, але не сіла, як це бувало раніше, в своє крісло, а зупинилась і якусь хвилину стояла біля нього.

Усі, що зібралися тут, знали, для чого їх покликано і що їм скаже княгиня. А все ж вона була дуже неспокійна, і коли почала говорити, то сама не пізнала свого голосу і часто зупинялась, щоб передихнути.

– Дружино моя, – почала княгиня, – бояри, воєводи, люди Русі. З близьких і далеких земель, з усіх україн днесь покликала я вас сюди, бо маю велику й важливу потребу… Відомо вам, дружино моя, що от уже много літ минуло, як не стало князя Ігоря, і по вашому слову сіла я на Київський стіл. За ці літа зробила я, що могла. А що не зробила – не кляніть, а швидше виправляйте, бо зараз важкий час на Русі, мнозі діла треба сотворити. От чому я й зібрала вас, дружино моя! Діла много, а сама я стара й немощна стала, чую вже й кінець свій, люди. Давайте ж порадимось, хто зараз сяде на стіл Київський, кого назвемо своїм князем…

Тихо було в палаті, і княгиня Ольга мовчала.

– Волимо тебе, княгинє… поможемо! – пролунало кілька голосів.

– Ні, дружино моя, – відповіла на це княгиня. – Я сказала не всує, мусимо назвати князя.

– Святослав! – крикнуло тоді багато голосів разом. – Просимо Святослава!

І вже в палаті закричали:

– Святослава! Князем бути Святославу! Просимо Святослава!

Коли шум затих, княгиня Ольга сказала:

– Думала і я, кому князем бути. Святослав буде вашим добрим князем. Іди, сину, сідай на стіл!

Святослав сів у крісло, на якому колись сиділи Олег і Ігор, на якому тільки вчора сиділа його мати – княгиня Ольга. І враз у палаті прозвучав голос:

– Сів єси на Київському столі князь великий Святослав!

Багато голосів підхопили:

– Славен князь Святослав! Славен!

Але швидко голоси стихли. Два боярини й два воєводи підняли з підлоги зарані приготований шматок дерну, поклали його на голову князя.

Він чув, як холодна земля торкнулась його голови, від шматка дерну одривались і котились по шиї й спині грудочки землі.

– Де єси, князю? – запитали в Святослава.

Це була хвилина нерушимої клятьби, яку завжди у день вокняжіння давали людям