Читати книгу - "Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської"

— Не второпаю.

— А ти бери гроші. На! — Архієпископ відчинив шафку, зачерпнув долонею золотих і срібних монет і висипав їх у наставлену жменю Блазія. — Тепер іди, а ці кружальця самі тобі підкажуть, що робити.

Розділ сьомий

ПЕЧАЛЬНА ГІЗЯ

Нехай він цілує мене поцілунками уст своїх.

бо ліпше кохання твоє від вина…

Став подібним до пальми твій стан,

твої перса — до грон виноградних.

Пісня пісень

Бургомістр Вольф Шольц готував переодягнутих жовнірів до останнього штурму іграшкової «смоленської» твердині, і був би Юрій Рогатинець ще почекав, щоб побачити фінал магістратського видовища, та мусив іти геть з Ринку, не оглядаючись, бо до нього прилипав, мов лишай, гнилозубий Барон з землянистим пропитим обличчям. Барон чіплявся за Рогатинця, мов вішальник за бантину; Юрко був нині для нього, сплюгавленого і відкинутого всіма, навіть чортом, єдиною надією на порятунок, він справді не виказав нікому таємниці, тримав її для найчорнішої своєї години і тепер домагався плати.

Не простак — знав, що спілка з панством нетривка; з панами, як з вогнем: здалеку не нагрієшся, а зблизька обпечешся; йому хотілося нагрітись, та обпікся, то мав тепер у запасі останній шанс, який допоможе йому втриматися на людській поверхні. Молох його прокаженої душі уже не мав нині що жерти, та йому не так багато й треба: тільки випити на людях з Рогатинцем. Невже за те, що тоді він не зганьбив братського сеньйора, той не віддячиться йому мізерною послугою? Так мало хоче — лише випити з ним за одним столом на людях, і не більше.

Господи, жахнувся Рогатинець, який страшний викуп править Барон за те, що зберіг таємницю його і Гізі, — рівності з ним хоче тоді, коли не знаходить її в найбруднішому подонні міста! Скільки років тримав він для цієї нагоди на кінці свого язика слово, яке, напевне, лоскотало його, пекло і яким він у кожну хвилину міг збити з ніг Рогатинця: перелюбник! І втримав. А був би випустив, і Юрка прокляли б у церкві, люди на вулицях супроводжували б його осудливими глузливими поглядами, братчики витерли б із списків, а Гізю, — якби тільки знайшли, — вимазану в дьоготь вивели б ганебно процесією за межу міста.

Кожного дня він готовий був до цього, і у невтішному смутку радів іноді, що Гізі нема — йому ще, може б, і простили, їй — ніколи.

Гізі не знайшов ніде, а сам чекав: ось покличуть його на сходку й спитають: ти прелюбодіяв? Відректись — як відректись від власної душі? Признатись — як признатись, що він, поважний громадянин міста, голова братства, просвітитель, охоронець моралі, звів дочку бідної Абрекової, і вона пропала, а може, з горя покінчила з собою?

Виростала школа, церква, знову обрали його сеньйором братства, писав книгу проти уніатів, сивів і ждав розплати.

Бо що кому до того, що з Ґретою він не живе, кого переконає, що якби не Гізя, то в ту ніч, коли Бялоскурські били вікна в братському будинку, він знайшов би собі смерть, бо безнадія — страшне й темне почуття. Воно триває одну мить, але ж для смерті більше не потрібно; тоді, коли все, чим жив і в що вірив, разом пропадає — як тоді ніхто не подасть тобі руки, щоб провести по кладці над прірвою, канеш безслідно. А Гізя взяла за руку людську тінь, яка ще сьогодні вранці була сильним мужем, — чи то ждала цієї миті, чи любов їй підказала, що саме в цю хвилину вона йому потрібна, — і обережно провела над урвищем і на тому березі вдихнула в тінь своє кохання і дала цій людській тіні в сто краг більше сили й віри, ніж було досі… Хто це зрозуміє? А нині розплата підповзла?

…Він пішов тоді за нею, бо нікуди йому було йти. Вона полишала за собою вузьку й тверду стежку, ту стежку міцно й туго витоптували її стрункі ноги, він ішов по ній, наче справді над проваллям, що зіяло з обох боків; не існували для нього ні люди, ні місто, тільки порожнеча глухо стугоніла в грудях, а вона іноді оглядалася, її очі були сповнені не бажанням, не пристрастю, не хтивістю — тільки добром, і він відчував, як це добро вливалося в нього; він ставав важчим, дужчим і вже впевненіше ступав стежкою, втоптаною її ногами, — Гізин погляд кожного разу додавав йому рівноваги. Вони вийшли за місто, йшли попід схилами горбів, густо засаджених виноградом, місто вже було далеко позаду, минули розкиданий унизу панський фільварок на Знесінню, і заховав їх густий ліс.

«Я кохаю вас, пане Юрку, — сказала вона, йдучи поруч, не зупиняючись, не шукаючи його рук, і було йому від цього добре, хоч не знав, чому й за віщо любить його ця дівчина; Юрій дивився на неї і мовчав, тільки погладив її по довгому кучерявому волоссі й від дотику до нього заспокоївся зовсім. — Я — Гізя, — підвела вона на Юрка очі, наче злякавшись, що він не знає, з ким іде, — дочка Абрекової. Я змалку люблю вас, бо ви — для мене. Усе у вас — для мене, а ви того й не знаєте…»

«Але чому?» — спитав він тихо.

І вона у відповідь думала вголос, йдучи поруч з Рогатинцем сивим буковим лісом:

«Я вперше побачила вас, Юрку, коли була ще підлітком. Ви ходили щодня Руською до братства, такий заглиблений у себе, поважний, мудрий… Нікого рівного вам у нашому великому місті не було, а я й не роздивлялась, усіх побачити не могла, та знала — нема… Ні в кого не могло бути такого проникливого погляду сірих очей, а в них — доброта й розум; ваше чорне, мов крукове крило, волосся побила перша вкрадлива сивина, і нікому вона не могла так пасувати, як вам… Ви стояли на колінах у Трьохсвятительській каплиці перед іконостасом, і я бачила по вашому обличчі — молитва ваша була не такою, як у всіх. Якими словами і за кого ви молилися? Людськими, звичайними і — за мене, за бідну Гізю,