Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

Згасав день 7 червня 1843 року.

Розділ третій

Спекотний день примерк, йти крізь ніч до Ожидова Вагилевич не наважився й на передмісті Буська завернув до корчми, щоб повечеряти й підночувати, а завтра, якщо трапиться візничий, добереться до маєтку Сєраковських. На балагулу особливих надій не покладав — до пішого ходу йому не звикати; як ніколи досі бажалося Іванові чимшвидше допасти до кабінету, відведеного йому гостинною панею Анелею в мезоніні ожидівського палацу, розкласти на столі свої записки й розпочати працю над книгою «Слов'янська символіка». Вирішив зупинитися в Сєраковських надовго, аж поки не відчує, що розпочалося в нього інше життя, бо це, яке тривало досі, здалося враз ілюзорним, начебто ним самим вигаданим, несправжнім, достоту, як ті примари, що супроводжували його завше в мандрівках.

До корчми провадила піщана вуличка, й Вагилевич, довгою ходьбою в ногах підбитий, важко човпав, наздоганяючи трьох дідів, що, побравшись позашиї, галайкали дяківську лічилку: «Ой ти, дяче навчений, між школами вивчений, скажи мені, дяченьку, що то єсть „один“? — Один син Марії, що на небі церкву діє, над нами на небесі і на землі!» — певне, закропилися старигани на поминках або на хрестинах і повертають до корчми, щоб доправити; були це єдині реальні постаті з громади примар, і Вагилевич зрадів, що настигне їх й, можливо, щось від них запише; професійна цікавість відтиснула гнітючий похоронний настрій, а в пам'яті заталаніла улюблена колядка про трьох товаришів — біль–місяченька, дрібен–дощика і ясен–сонечка, що в тяму запала ще в дитинстві; каже місяць: нема понад мене, бо як зійду ввечір підлобні, то освічу гори й долини, поля й дубрави; а дощик каже: нема над мене, як же я піду три рази в маю, розвеселю гори й долини, жита й пшениці; і каже сонце: нема над мене… і стихла колядка, бо сонце згасло, і світ зневиднівся, захолов місяць і дощ зболотнів…

У корчмі за шинквасом стояв рудий корчмар, він низько поклонився, пана забачивши, й подріботів до дубового стола, що переполовинив корчемну залу, поставив перед захожим тарелю зі смаженою рибою й пугар горшки; Вагилевич проглянув темрявну печеру корчми й таки побачив зниклих на хвилю трьох реальних дідів, що вихопилися живими з гурту примар; діди гіркотою гіркоту заливали, а далі почали ревіти волоцюжну пісню про літа, що пролетіли, мов дощова хмара, а тепер на нас упала тяжка Божа кара; Вагилевич зіпер голову на схрещені руки і крізь хилитливий від полумені шабасової свічки просвіток вдивлявся в дідівські обличчя, зорані зморшками, а по них стікав горошинами піт, нібито від натужного співу витискалася з тіла понадміру випита горілка; лисі голови багровіли, коли діди спонатужувалися на найвищі нути, хилиталися і цоркалися вряди–годи, мов великодні крашанки, роти були перекошені від реву, і з них вишкірювалися штурпаки рідкозуб'я; Вагилевич, зрештою, впізнав дяка, піддячого й паламаря з Новосілок, які на похороні так само виснажувалися на «вічную пам'ять», тільки ритвинами зморщок текли тоді сиві сльози; й коли дяки на мить затихли, щоб пригадати іншу жебранку, спитав Вагилевич, чому псалмів не співають; а тому, відповіли скрушно церковнослужителі, що свята у нас уже нема і ніколи більше не буде: он у дяковому Псалтирі букви зблякли від людських сліз, на поминках пролитих; паламар ключі від дзвіниці впустив у студню, коли нахилявся води набрати, бо їмость умлівала; в піддячого кадильниця погасла, а парох помер, і вже нікому не знадобляться ні псальмоспіви, ні пахучий ладан, ані дзвін церковний.

І більш нічого не спитав Вагилевич, сущу правду почувши: п'яні дяки співали все тихше й тихше, шабасівка догоріла, скапавшись на столі калюжкою воску, й діди безслідно розчинилися в темряві; Вагилевич до самого ранку сидів за дубовим столом, сперши голову на руки…

Вже послюдянівіло корчемне віконце — десь там, за буськими садами, проколювався день; дяки, знесилені від співу й випитого трунку, розпачливо хропіли, поклавши голови на стіл, немов під гільйотину; Вагилевич на хвильку теж задрімав, а коли прокинувся, білів уже день, дяків у корчмі не було: може, вони примарились йому вчора — так траплялося вже не раз в Івана, що ілюзія ставала для нього дійсністю і навпаки; він підвівся з–за стола, підійшов до корчмаря, який уже порався за лядою, заплатив і вийшов у свіжу прохолодь ранку.

Втім із тракту на піщану вулицю круто завернула запряжена шкапами бричка, з сидіння звівся на ходу двометровий гевал у суконній гуні, підперезаній черкеським з газирями поясом, шкіряний кашкет збився на потилицю; він голосно тпрукнув, не так на коней, як даючи про себе знати корчмареві; рудий шинкар притьмом вибіг і, низько кланяючись, зацецелив, вітаючи клієнта, він погойдував обома руками, показуючи на корчемні двері; візник пройшов повз Вагилевича, який позадкував з доріжки на моруг, й, навіть не глянувши на нього, гарикнув євреєві:

— Etwas essen und trinken![97]

Балагула ступив на поріг корчми, затримався, повернув голову й аж тепер удостоїв своєю увагою Вагилевича:

— Їду до Ожидова, добродію! Якщо вам треба, то за гульдена підвезу.

— Буду вельми вам зобов'язаний, пане Сухоровський, — приголомшив Вагилевич у свою чергу самовпевненого балагулу.

Візник нервово смикнув головою, зміряв з висоти свого зросту співрозмовника, й зухвала посмішка заграла в куточках уст; він мовчки зайшов до корчми, рудий єврей ще дрібніше зацмокав і подріботів слідом за ним, примовляючи:

— Це–це–це, все буде рихтіг, так, як ви кажете, вашмость королю, я знаю, що вашій величності до смаку! Ой вей мір, ой вей мір…

Вагилевич стояв у нерішучості: почекати чи тут же вийти з подвір'я й податися пішки до Ожидова; проте цікавість ближче пізнати цього оригінала перемогла, а ще додалося її від високого титулування, яким щойно так запопадливо сипав корчмар; зрештою, балагула все одно наздожене, бо двох доріг від Буська до Ожидова немає; до Вагилевича почав добиратися сумнів, чи варто зв'язуватися з волоцюгою, однак не міг–таки пропустити нагоди запізнатися з ним ближче; довго Іванові не довелось чекати: балагула, видно, поспішав, бо ось вихопився з корчми, вскочив у бричку й,