Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Таємниця. Замість роману 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

269
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємниця. Замість роману" автора Юрій Ігорович Андрухович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 80 81 82 ... 95
Перейти на сторінку:
тодішньою КаБо пустили на трьох шалено ефективну цигарку, діялося це на задвірках Тахелес-гаузу, там усякі неформальні люди вічно цмулять пиво з пляшок і діляться димом — ти знаєш. Нашою метою стало повернутися до готелю «Унтер ден Лінден», за звичних обставин це не зайняло б і десяти хвилин. Проте обставини змінилися в бік незвичності. Поки ми дворами зрізали кут до Фрідріхштрасе, нам робилося дедалі смішніше від самої лише думки про те, що от ми йдемо дворами. Уявити собі лишень цей парадокс — ми йдемо дворами!

(Приблизно так, як у листопаді 94-го, коли ми з Небораком очманіло сунули майже нічними Афінами і кожного зустрічного запитували do you happen to know where is American embassy, хоч ми й самі не знали, якого хріна ми про це запитуємо, а потім, скориставшися випадково незамкненою садовою брамою, забрели на фінал якогось нев’їбенно дорогого прийняття посеред мармурової тераси чийогось палацу, чоловіки походжали у смокінґах, чи не втричі молодші від них компаньйонки — у вечірніх сукнях з розрізами, ситуація пахла незліченним баблом, вершками мафії, корабле- і рабовласництвом, хтось із лакеїв почав недобре на нас витріщатися, ми діловито бахнули по шампанському, відщипнули на дорогу по виноградині і неквапом попензлювали до виходу, в разі чого стовідсотково готові будь-кому тут пояснити, що насправді we’re just looking for American embassy).

Приблизно так було й того разу в Берліні, під його небом, де ми зрізали кут. Але невдовзі наші ватяні ноги ступили на Вайдендамський міст, під нами протікала річка Шпреє, сонце світило в очі, ми ані на мить не збавляли хід і ані на крок не наближалися до залізничного моста над Фрідріхштрасе. Ми крокували нестерпно довго і рішуче розсікали повітря змахами рук, нам уже давно необхідно було потрапити до свого готелю, але той Вайдендамський міст ніяк не міг закінчитися, зрештою, він і початись як слід не міг — через те, що відстань між ним та іншим мостом, перпендикулярним до нього залізничним, аж ніяк не зменшувалась і судячи з усього ніколи зменшитися не могла. Аж тоді я зрозумів у чому справа і здушеним голосом проказав гей, але ж ми крокуємо на місці. Цей здогад принаймні дещо пояснював — скажімо, те, чому на нас так привітно сигналили з усіх автомобілів.

Так от — це було небо вічності. Саме того разу нам вдалося на недовгу мить опинитись у вічності. Ми вискочили з часу. Залізничний міст попереду не наближався ані на крок, води Шпреє перестали текти, сонце зупинилося в зеніті, часу не існувало. Якби ті казли у своїх машинах на нас не сигналили, ми б не ускочили в нього назад. А з іншого боку саме вони нас і порятували, адже вічність кошмарна і вони витягнули, своїми клаксонами вони просто-таки вирвали нас із неї. Можливо, про це і йдеться: щойно хтось збереться помирати, йому треба з усієї сили клаксонити — просто у вухо. Але уяви собі той кошмар — ти з усіх сил крокуєш, а все залишається на місці!

До чого тут мій батько? Не знаю. До всього. Це важливо, що він у позачассі, а ми з тобою поки що тут. Це важливо і це великий жаль — перш усього тому, що з його відходом мені стало нікому розповідати. Чорт забирай, таке враження, наче я приберігав ті всі історії на якісь остаточні роки! Але він пішов — і таких остаточних років уже ніколи не настане. Ні, я все одно дещо розповідаю — Ніні, Софії, Ярославові, друзям, тисячі людей. Але в його особі я втратив слухача номер один, це ясно.

З роками я, здається, все більше йому вподібнююся. Насправді у мене все інакше: інший колір волосся та очей, інший — як це називається? — генотип. Я б ніколи не повірив, що можу, змінюючись, усе більше ставати подібним до нього. Ніхто про це й не здогадується, зрештою. Це помітно лише мені — коли я випадковим напівпоглядом застаю себе в дзеркалі: ого, це він, це він! Це щойно був він, куди він подівся?

Коли мені було двадцять, я читав йоґа Рамачараку — як ти вже знаєш. Це книга, якій я завдячую, чи то пак, завдячував цілковито цілісною картиною світу. Через неї в мені все з усім пов’язалось, я знайшов у ній кілька тверджень, на які не можу не покладатися до сьогодні. Скажімо, про те, що кожній людині випадають лише ті страждання, які вона в змозі витримати. Ти наперед захищений вищою волею від тих страждань, яких не витримав би. Це незла штука — жити з таким усвідомленням. Вона стримує жах. Ще в нього є про карму і переселення душі. Ми звикли посміюватися над цими ланцюгами переродження — ось ти жив, як свиня, то свинею і станеш. А ти щуром. А ти травою. А ти поетом. А ти слоном або мудрецем. Найгіршим мені видавався фінал: сягнувши досконалості, ти більше не народжуєшся і більше сюди не повертаєшся. Ти зливаєшся з Ним, ти стаєш атманом, возз’єднаним у Брахмані і з Брахманом. Оце й здавалося мені найжахливішим: перестати народжуватися, втратити себе такого, втратити це індивідуальне я, втратити себе у кожному дзеркалі. І як завершення — цілковите злиття і розчинення в Чомусь Найбільшому. На дідька воно мені, це вічне блаженство Чогось Найбільшого, якщо при цьому я мене втрачаю?

Так от, Рамачарака вигадав таку фішку, яка мене в ті часи і переконала, і сильно втішила. Він пише, що ніякої втрати я не настає. Насправді йдеться про Оркестр, тобто про злиття з Оркестром і розчинення у Симфонії, де кожен виконуватиме свою і тільки свою партію, партію свого я на своєму єдиному інструменті. Я був щасливий про це дізнатися, слово честі.

Мені довелося прожити ще як мінімум два десятки років, аби знову схаменутися і цього разу спитати про інше: окей, дівчата і хлопці, Симфонія — це гарно, це велико. От тільки як мені бути в разі, коли я не хочу грати саме у цій симфонії? В іншій симфонії? У будь-якій симфонії взагалі? Що тоді? Що ви для мене ще вигадаєте?..

7. HOTTENTOTTENPOTENTATENTANTENATENTATENTATER

Найбільше жалю буває вранці. Ти прокидаєшся — і розумієш, як усе жахливо. Я про це писав у котромусь із віршів, але ти все одно його не знаєш.

Це, напевно, тому, що ти увесь час озираєшся на сновидіння.

Як ти вгадав?

Мені також це знайоме.

А, ну так —

1 ... 80 81 82 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця. Замість роману», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця. Замість роману"