Читати книгу - "Правда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви — якийсь із видів перевертнів? — поцікавився Отто.
— Авжеж, точно, і при повному місяці я роблюсь дуже кудлатий, — нетерпляче сказав пес. — Тільки подумайте, як це заважає моєму особистому життю. Отже…
— Але собаки й справді не розмовляють, — почала Сахариса.
— От лихо, лихо, лихо, — промовив Гаспид. — Хіба я сказав, що вмію розмовляти?!
— Ну, не так розлого…
— Атож. Цікава річ ця феноменологія. Коротше, я щойно побачив, як сотня доларів пішла геть, а я хотів би, щоб вони повернулися. Розумієте? Вельможний де Ворд — найтвердіша штучка в усьому цьому місті.
— Ти знайомий зі шляхтою? — здивувалася Сахариса.
— І кіт може дивитись на короля, еге ж? Це законно.
— Мабуть…
— От і собак це теж стосується. Не може не стосуватись, раз стосується тих мерзенних котяр… Я знаю всіх. Правда. Вельможний де Ворд наказує своєму мажордомові розкидати для бродячих собак отруєне м’ясо.
— Але він не заподіє зла Вільямові?
— Я не любитель тримати парі, — сказав Гаспид. — Але якщо й заподіє, ми ж усе одно отримаємо свою сотню, так?
— Ми не мошемо це дозволяйт, — сказав Отто. — Я люблю Вільям. Його не виховували добре, проте він намагатись бути хороша людина, хоча не має навіть какао та піснеспівів на свою підтримку. А так важко йти проти своєї природи. Нам треба… йому допомагайт.
Смерть повернув останнього пісочного годинника в повітря, і той розтанув.
НУ ОСЬ, сказав він, ХІБА ЦЕ НЕ БУЛО ЦІКАВО? ТА ЩО Ж ДАЛІ, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ? ВИ ГОТОВІ РУШАТИ?
Постать того, до кого він звертався, сиділа на холодному піску, дивлячись у нікуди.
ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ? повторив Смерть. Вітер розгорнув його плаща, так що той витягнувся довгою стрічкою темряви.
— Я… маю щиро пошкодувати?..
О, ЗВИЧАЙНО. ЦЕ Ж ТАК ПРОСТО СКАЗАТИ. АЛЕ ТУТ… СЛОВА МАЮТЬ ЗНАЧЕННЯ. ТУТ ВОНИ… МАТЕРІАЛЬНІ.
— Я здогадався, — пан Тюльпан підняв погляд; його очі почервоніли, обличчя опухло. — Мені здається… щоб шкодувати настільки щиро, потрібно довго, мля, тренуватися.
ТАК.
— Тоді… скільки в мене часу?
Смерть підняв очі до чудернацьких зірок.
СКІЛЬКИ ІСНУВАТИМЕ ВСЕСВІТ.
— Так… це, мля, може спрацювати. Може, не буде вже ніякого світу, куди можна було б повернутись.
ГАДАЮ, СИСТЕМА ДІЄ ТРОХИ ІНАКШЕ. НАСКІЛЬКИ МЕНІ ВІДОМО, РЕІНКАРНАЦІЯ МОЖЕ ВІДБУТИСЬ КОЛИ ЗАВГОДНО. ХТО СКАЗАВ, ЩО ЖИТТЯ ЧЕРГУЮТЬСЯ ЗА ПРИНЦИПОМ СЕРІАЛУ?
— Ти хочеш сказати… що я міг би жити ще до свого народження?
ТАК.
— Може, я знайшов би себе і вбив, — вимовив пан Тюльпан, розглядаючи пісок.
НІ, БО ВИ НІЧОГО НЕ ПАМ’ЯТАЛИ Б. ДО ТОГО Ж, ВИ МОГЛИ Б ВЕСТИ ДУЖЕ ВІДМІННЕ ЖИТТЯ.
— Це добре…
Смерть поплескав пана Тюльпана по плечу, котре сіпнулось від його доторку.
ТЕПЕР Я ВАС ПОКИНУ…
— Гарна в тебе коса, — повільно й через силу сказав пан Тюльпан. — Ювелірне срібло, я на цьому знаюсь.
ДЯКУЮ, сказав Смерть. А ТЕПЕР МЕНІ СПРАВДІ ЧАС. АЛЕ Я ІНОДІ ТУТ ПРОХОДИТИМУ. МОЇ ДВЕРІ, додав він, ЗАВЖДИ ВІДКРИТІ.
Він рушив геть. Згорблена постать розтанула в темряві, проте попереду з’явилася інша. Вона стрімголов бігла по піску, котрий не був піском.
На бігу чоловік розмахував над головою картоплиною на шворці. Побачивши Смерть, він спинився, а потім, на превеликий подив Смерті, озирнувся.
Такого ще не траплялося. Як правило, ті, хто зустрічався зі Смертю віч-на-віч, не цікавились більше нічим.
— За мною нікого немає? Ви нікого не бачите?
Е-Е-Е… НІ. А ВИ НА КОГОСЬ ЧЕКАЛИ?
— Нікого, ні? Прекрасно. Чудово! — вигукнув пан Шпилька, розправляючи плечі. — Ха! Ура! Дивіться: ось моя картоплина!
Смерть моргнув, а тоді витягнув з-під плаща пісочного годинника.
ПАН ШПИЛЬКА? АГА. ДРУГИЙ. Я ЧЕКАВ НА ВАС.
— Це я! І я маю свою картоплину, і щиро про все шкодую!
В цю мить пан Шпилька почувався майже спокійним. Гірські хребти божевілля приховують чимало плато притомності.
Смерть подивився на божевільно всміхнене обличчя.
ВИ ЩИРО ПРО ВСЕ ШКОДУЄТЕ?
— Аякже!
ПРО ВСЕ?
— А то!
ЗАРАЗ? ТУТ? ВИ ЗАЯВЛЯЄТЕ, ЩО ЩИРО ПРО ВСЕ ШКОДУЄТЕ?
— Саме так. Ви вгадали. Молодець. Тому якщо ви просто покажете мені дорогу назад…
ВИ НЕ БАЖАЄТЕ ПОДУМАТИ ЩЕ?
— Ніяких розмов. Я хочу дістати належне, — сказав пан Шпилька. — Я маю свою картоплину. Дивіться.
БАЧУ.
Смерть сягнув під свій плащ і витягнув мініатюрну копією самого себе. Так, принаймні, видалось панові Шпильці на перший погляд. От тільки з-під крихітного капюшона визирав череп щура.
Смерть усміхнувся.
ПРИВІТАЙТЕСЬ ІЗ МОЇМ МАЛЕНЬКИМ ДРУГОМ, сказав він.
Щуряча Смерть простягнув руку і вирвав у пана Шпильки шворку з картоплиною.
— Агов…
НЕ ПОКЛАДАЙТЕСЬ ЛИШЕ НА КОРЕНЕПЛОДИ. РЕЧІ МОЖУТЬ БУТИ НЕ ТИМ, ЧИМ ВИДАЮТЬСЯ, сказав Смерть. ПРОТЕ НЕХАЙ НІХТО НЕ СКАЖЕ, ЩО Я ЗНЕВАЖАЮ ЗАКОН. Він клацнув пальцями. ПОВЕРТАЙТЕСЬ ЖЕ ТУДИ, КУДИ ВАМ ДОРОГА…
Довкола заціпенілого з переляку Шпильки спалахнуло миттєве блакитне полум’я — і він зник.
Смерть зітхнув і струснув головою.
ІНШИЙ… МАВ У СОБІ ЩОСЬ, ЩО МОГЛО Б БУТИ КРАЩИМ, сказав він. АЛЕ ЦЕЙ… Він знову зітхнув. ХТО ЗНАЄ, ЯКЕ ЗЛО КРИЄТЬСЯ В ЛЮДСЬКИХ СЕРЦЯХ?
Щуряча Смерть відірвався від поїдання картоплини.
ПІ, сказав він.
Смерть недбало змахнув рукою.
ТА ЗРОЗУМІЛО, ЩО Я, — сказав він. Я ПРОСТО ЗАМИСЛИВСЯ, ЧИ Є ХТОСЬ ІЩЕ.
Вільям, пересуваючись від пасажу до пасажу, зауважив, що робить чималий гак. Отто сказав би, що він іде манівцями, бо не хоче йти туди, куди йде.
Буря дещо вгамувалася, хоча градини продовжували лупцювати його капелюх. Найбільші з них — вони випали першими — купчились у водозливах і вкривали бруківку. Фургони заносило, пішоходи хапались за стіни.
Попри пожежу в голові, Вільям дістав записника й занотував: «Грдн > мч глф?», вирішивши за нагоди справді порівняти градину з м’ячем для гольфу. В глибині душі він починав відчувати, що його читачі можуть дуже мало цікавитись зворотним боком політики, зате з руками відірвуть інформацію про розмір граду.
Він зупинився на Латунному мосту і сховався під боком однієї з гігантських статуй бегемотів. Град з тисячами прицмокувань сипався в річку.
Тепер його гнів остигав.
Більшу частину Вільямового життя вельможний де Ворд являв собю віддалену постать, що вивищувалась біля широченного вікна у кімнаті з шафами, повними ніколи не читаних книг, тоді як сам Вільям покірно стояв посередині розкинутого на півгектара дорогого, але дуже зношеного килима. Він стояв і вислуховував те, що було… злом, як він розумів тепер. Думками пана Вітренка, лише загорнутими в дорожчі слова.
Найгірше — найгірше — було те, що вельможний де Ворд ніколи не помилявся. Його персональна географія просто не передбачала помилкових
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правда», після закриття браузера.