Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

Республіка мрій

Тут, на варшавській бруківці, в оці галасливі, полум’яні та приголомшливі дні, я переношуся думкою до далекого міста моїх мрій, злітаю зором понад цю низовину, простору і складчасту, ніби плащ Бога, скинутий кольоровою плахтою коло порогів неба. Бо ця низовина, ця країна вся підлягає небові, тримає на собі його кольорове склепіння, безліч разів повторене, оточене галерейками, верандами, розетками[239] та вікнами у вічність. Ця країна рік за роком вростає в небо, розчиняється в зорі, переходить у янголиність, уся пронизана відблисками великої атмосфери.

Там, де мапа країни стає дуже вже південною, вигорілою на сонці, потемнілою та спаленою літніми погодами, наче стигла грушка, там і лежить вона, ніби кіт у сонячному кружку, — ота вибрана земля, та особлива провінція, те єдине на світі місто. Дарма говорити про це профанам! Дарма пояснювати, що цим довгим і хвилястим язиком землі, яким країна дихає в літню спеку, цим канікулярним виступом на Південь, цією самотньо всунутою поміж смагляві угорські виноградники відногою наш особливий терен відокремлюється від ансамблю країни і йде самопас, без нікого, ще не випробуваним шляхом, власноруч силкуючись бути цілим світом. Ці місто й околиця зімкнулись у самодостатній мікрокосмос, на власний ризик повиснувши на самісінькому краю вічності.

Приміські садочки стоять немов на світовій межі і крізь паркани дивляться в нескінченність анонімної рівнини. Відразу ж за міськими заставами мапа країни стає безіменною та космічною, мов Ханаан[240]. Над цим вузьким та загубленим клаптиком землі ще раз відкрилося небо — глибше та просторіше, ніж деінде, велетенське, мов купол, багатоповерхове і здатне поглинути, з безліччю незакінчених фресок та імпровізацій, летючих драпірувань та ґвалтовних вознесінь.

Як це висловити? У той час як інші міста розвинулися в економіку, виросли у статистичні цифри, в рахунки, наше місто зійшло в саму есенційність. Тут нічого не відбувається просто так, нічого не трапляється без глибокого сенсу й попереднього осмислення. Тут події — не ефемерний фантом на поверхні, тут вони сягають коренями глибинних сутностей. Тут щохвилини вирішується щось визначне — зразково і навіки віків. Тут усі справи діються тільки раз і незворотно. Тому на всьому, що тут відбувається, лежить аж така поважність, аж стільки глибоко акцентованого смутку.

Приміром, тепер подвір’я тонуть у бур’янах та кропивах, криві замшілі повітки й комори по пахви провалюються у величезні лопухи, що вимахали аж по краї ґонтових дахів. Місто опинилося під знаком зілля, дикої, всез’їдної, розфанатілої вегетації, що вистрелює дешевою та буйною зеленню — їдкою, отруйною, паразитичною. Усе це зілля горить, підпалене сонцем, трахеї листків дихають палахким хлорофілом — армії кропиви, розбуялі та ненаситні, пожирають квіткові культури, вдираються в сади, протягом ночі затягують собою задні недопильновані стіни будинків і стодол, кишать у придорожних ровах. Дивна річ, яка божевільна, намарна і непродуктивна вітальність сидить у цьому зажерливому шматочку зеленої субстанції, в цьому дериваті[241] сонця та ґрунтових вод. Із крихти хлорофілу вона виводить, розбудовує в полум’ї днів оту вибуялу й порожню тканину, зелений м’якуш, сотні разів помножений на мільйони листяних бляшок, зелено-просвітлених і прожилкуватих, пронизаних світлом водянисто-рослинної зільної крові, замшілих і волохатих, наділених різким бур’янним і польовим запахом.

У ті дні заднє вікно крамничного складу, що виходило на подвір’я, ставало сліпим від зеленого більма, сповненим зеленими відблисками, листяними рефлексами, шелесткими лопотіннями, схвильованими клаптями зелені, монструозними буйствами тієї дворової потворної надмірності. Сходячи у глибоку тінь, будівля складу мерехтливо перегортала себе саму всіма відтінками зелені, що її відблиски хвилясто розбігалися нею на всю глибину склепіння — мов у шумливому лісі.

Ніби у столітній сон, місто провалювалось у ту буйність, непритомне від пожежі, приглушене блиском, — і засинало, сто разів оплутане прядивом павутини, заросле зіллям, задихане й порожнє. У кімнатах, зелених від берізки на вікнах, підводних і змутнілих, мов на дні старої пляшки, дожеврювали племена мух, ув’язнених назавжди і замкнутих у болісній агонії, розкладеній на монотонні й тягучі ламентації, на жалісливе і гнівне бриніння. Вікно неквапом призбирувало в себе всю ту мереживну й розпорошену фауну на останній передсмертний побут: величезних довгоногих комарів, які довго обстукували стіни тихою вібрацією хибних польотів, перш ніж остаточно завмерти на шибах нерухомими й мертвими, ціле генеалогічне дерево мух і комах, виросле в цьому вікні, розгалужене повільною мандрівкою по віконній поверхні, розмножені покоління всіх витончених криланів — блакитних, із металевим полиском і скляних.

Над крамничними вітринами в гарячому подуві тихо лопочуть великі і світлі, сліпі маркізи — у сяйві вони палають смугасто та хвилясто. Мертвий сезон хазяйнує на безлюдних площах, на виметених вітром вулицях. Далекі обрії, набряклі садами, стоять у блиску неба, просвітлені й непритомні, немовби щойно злетіли з небесних пустищ яскравою велетенською плахтою, сліпучі, полум’яні, пошарпані в польоті — і, вже за хвилину зужиті, чекають нової порції сяйва, в якому оновлюються.

У такі дні не знаєш уже, що вчинити, куди втікати від спеки, від тяжкого сну, який зморою навалюється на груди в гарячу пополудневу годину. У такі дні бувало, що мати винаймала екіпаж і всі ми виїздили, збившись докупи в його чорному коробі — продавці на козлах із клунками або причеплені до ресорів, — за місто, на Гірку. Ми в’їздили у горбистий та хвилястий краєвид. Карета довго й самотньо повзла у спеці поміж горбами полів, зариваючись у золоту й гарячу пилюку гостинця.

Кінські хребти опукло напружувалися, лискучі зади працьовито ходили, щомиті обтріпувані пом’якшеними ударами хвостів. Обручі крутилися поволі, квилячи на осях. Екіпаж минав пласкі, всіяні кротовинням пасовища, на яких широко розсідалися корови з покрученими рогами — величезні й незграбні міхи костомах, суків і шпильок. Вони лежали монументально, мов кургани, а в їхніх супокійних поглядах відбивалися далекі і пливкі горизонти.

Ми врешті зупинялися на Гірці, коло мурованої широкої корчми. Вона самотньо стояла на самому вододілі, відокремившись від неба розложистим дахом на винесеній угору межі двох спадистих площин[242]. Коні насилу дотягували до високого порогу й самі зупинялися, ніби в задумі, на рогатці, що розділяла два світи. За тією рогаткою відкривався вид на всю широчінь, порізану дорогами, вибляклу й опалову, наче блідий гобелен, обвіюваний масами повітря, блакитного і порожнього. Повів здіймався з-над тієї далекої хвилястої рівнини, куйовдив гриви на кінських карках і відпливав у небо високим та чистим.

Тут ми зупинялися на ніч, або, траплялося, батько давав знак, і в’їжджали у