але наполегливого прохання Кнехта кинути церемонії, вся його поведінка, погляд, манера розмовляти, риск обличчя й жести свідчили, що на зміну давньому запалові, відвертості й натхненню прийшли стриманість і пригніченість, пасивність і намагання вберегти себе від зайвого хвилювання, якесь нервове прагнення замкнутися в собі, а може, просто втома. Юнацький чар також згас і розвіявся, але разом з ним зникли й ознаки поверхової, надто нав’язливої світськості. Весь він, а особливо його обличчя мали на собі сліди страждання, що зсушило його, проте водночас і якось облагородило. І поки Магістр стежив за переговорами, якась частка його уваги весь час була звернена на це обличчя, він не переставав, розмірковувати, яке ж страждання могло так опанувати цього жвавого, гарного, життєрадісного чоловіка й залишити на ньому такий слід. То було, видно, якесь не тутешнє, не відоме йому страждання, і чим більше Кнехт дошукувався подумки його причини, тим більшу симпатію і жаль відчував до страдника, і до цього жалю, до цієї симпатії домішувалося почуття, що він чимось завинив перед товаришем своєї молодості й повинен якось допомогти йому. Він робив різні припущення щодо можливих причин смутку Плініо й зразу ж відкидав їх, а потім подумав: страждання на цьому обличчі не породжене низькими пристрастями, це високе страждання, і, можливо, трагічне, і вираз у Плініо такий, якого не буває в касталійця. Кнехт згадав, що вже бачив такий вираз на обличчях у світських людей, некасталійців, але жодного разу він не був такий промовистий і привабливий, як у Плініо. Траплялося йому бачити такий вираз і на портретах людей минулого, вчених або митців, — їхні обличчя сповивала зворушлива, чи то хвороблива, чи то фатальна тінь смутку, самоти і безпорадності. Магістр, що мав тонке мистецьке чуття До таємниць виразу й інтуїцію вихователя до особливостей людської вдачі, давно вже набув певного досвіду з фізіогноміки, якому, не перетворюючи його в систему, інстинктивно довіряв; він, наприклад, розрізняв специфічно касталійський і специфічно світський сміх, усмішку й веселість і так само специфічно світські страждання й смуток. І ось цей світський смуток проступав тепер, здавалося, на обличчі Десиньйорі, та Ще й так промовисто, яскраво, наче це обличчя покликане було стати втіленням багатьох облич, зробити видимими потаємні страждання й недуги багатьох людей. Це обличчя стурбувало й зворушило Кнехта. Йому здалося знаменним не тільки те, що світ прислав сюди його втраченого товариша і що вони з Плініо, як колись у своїх учнівських словесних двобоях, тепер уже посправжньому гідно представляли один — світ, а другий — Орден; ще важливішим, символічним здалося йому те, що в особі цього самітного зажуреного чоловіка світ цього разу прислав до Касталії не свій сміх, не свою життєрадісність, не радісне усвідомлення своєї влади, не грубість, а своє горе, своє страждання. Це збудило в ньому нові думки, і він перестав ганити Десиньйорі за те, що той швидше уникав його, аніж шукав із ним зустрічей, і тільки поволі, немов долаючи важкі перепони, здався й відкрив своє серце. До речі, — і це Кнехтові, звичайно, стало в пригоді, — його шкільний товариш, сам вихованець Касталії, був не прискіпливим, роздратованим чи й зовсім недоброзичливим членом важливої для Касталії комісії, які часом траплялися в її складі, а належав до шанувальників Ордену й доброчинців Провінції, що міг зробити їм чимало послуг. Щоправда, від участі в Грі він уже давно відмовився.
Ми не можемо докладно розповісти, яким чином Магістр поступово знов добув довіру товариша; всі ми знаємо його спокійну, погідну вдачу, його ласкаву чемність, тож хай собі кожен уявить це посвоєму. Кнехт наполегливо домагався дружби Плініо, а хто міг довго встояти перед ним, коли він чогось хотів? Минуло кілька місяців від їхньої першої зустрічі в Колегії, і нарешті Десиньйорі після неодноразових запрошень Магістра погодився навідатись до Вальдцеля. І ось одного хмарного, вітряного осіннього дня вони поїхали вдвох на прогулянку в ті місця, які так добре знали з своїх шкільних часів, з далеких часів своєї дружби. Кнехт був у веселому, незатьмареному настрої, а його супутник і гість — мовчазний, але неспокійний; як на полях навколо них світло чергувалося з тінню, так і в його душі радість зустрічі чергувалася зі смутком відчуження. Недалеко від селища вони вилізли з екіпажа й пішли пішки стежками, якими ходили колись давно, й почали згадувати декотрих товаришів і вчителів, деякі свої тодішні розмови. Десиньйорі прогостював у Кнехта цілий день, і той дозволив йому, як і обіцяв, бути присутнім при його праці, дивитися, як він виконує свої службові обов’язки. Рановранці гість мав їхати додому, і вечір вони просиділи вдвох у вітальні Кнехта, знов відчуваючи себе майже такими самими близькими друзями, як раніше. День, коли він годину за годиною міг спостерігати працю Магістра, справив на гостя велике враження. Того вечора між ними відбулася розмова, яку Десиньйорі, повернувшись додому, відразу ж записав. Хоч у тій розмові вони частково торкалися й речей не дуже важливих, які декому з читачів, може, здадуться й зайвими в нашій суворій розповіді, проте ми хочемо навести її в такому вигляді, як вона була записана.
— Я стільки всього хотів тобі показати, — мовив Магістр, — але так і не встиг. Наприклад, мій чудовий садок — ти ще пам’ятаєш магістерський садок і кущі, які посадив Магістр Томас? Ну, й ще багато чого. Але, може, ми колись виберемо на це день чи годину. Та все ж таки ти сьогодні, мабуть, чимало всього поновив у пам’яті і склав собі уявлення про мої обов’язки і мої будні.
— Я вдячний тобі за це, — сказав Плініо, — я тільки тепер знов почав розуміти, що, власне, являє собою ваша Провінція і які великі, дивовижні таємниці вона в собі ховає, хоч усі ці роки, живучи далеко звідси, я думав про вас багато більше, ніж ти, певне, гадаєш. Ти сьогодні дав мені змогу заглянути в свою працю і в своє життя, Йозефе, і я сподіваюся, не востаннє, ми ще не раз розмовлятимем про те, що я тут побачив і про що мені рано ще говорити. З іншого боку, я відчуваю, що твоє довір’я зобов’язує до чогось і мене. Ти, мабуть, дивувався, чого я досі був такий замкнутий. Що ж, колись і ти мене відвідаєш і побачиш, як я живу. Поки що я не буду багато розповідати, скажу тільки основне, щоб ти знав, що з мене вийшло. Та й мені самому така сповідь дасть полегшення, хоч і буде
