Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Рибалки 📚 - Українською

Читати книгу - "Рибалки"

177
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Рибалки" автора Chigozie Obioma. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 80 81 82 ... 87
Перейти на сторінку:
нерозбірлива. Підійшовши туди, де ми з батьком стояли в кутку судової зали, коли той розкрив мені таємницю свого ока, він сказав:

— Ми зробимо все, що зможемо, а решту доручимо Богові.

Додому ми їхали в фургоні пастора Коллінза. Він приїхав, щоб забрати мене, батька й містера Байо, котрий майже повністю покинув власну родину в Ібадані, постійно навідуючись до Акуре з надією, що вони доб’ються мого звільнення, і він візьме мене з собою до Канади, де живе зі своїми дітьми. Я ледве міг йог впізнати. Він став геть несхожим на чоловіка, якого я востаннє бачив, коли мені було чотири чи скількись там років. Його обличчя посвітлішало, а ниточки сивого волосся всіяли голову з обох боків. Коли він говорив, то робив такі паузи між реченнями, як той водій, що тисне на гальма, скидає швидкість, а тоді рушає далі.

Ми їхали у фургоні з назвою нашої церкви — Церква Божественного Зібрання, Араромі, Акуре — і її девізом: «Заходьте як є, виходьте оновленими», що був написаний на його боці жирними літерами. Вони майже не говорили зі мною, бо я коли й відповідав, то кивками. З того дня, як мене вперше забрали до в’язниці, я почав уникати розмов з батьками й містером Байо. Я не міг насмілитися звернути до них обличчя. Те, що я стратив своє спасіння — перспективу нового життя в Канаді, — вдарило батька так сильно, що я часто дивувався, як йому вдавалося зберігати такий спокій, ніби його це не стосувалося. Здебільшого я звірявся своєму адвокатові, чоловікові, чий голос був тонкий, мов у жінки, і котрий часто запевняв, випереджаючи всіх інших, що мене скоро випустять, рефреном повторюючи слова «не встигнеш і кліпнути».

Але коли ми їхали додому, я не зміг утримати питання, що пульсувало в моїй голові, і сказав:

— Обембе не повертався?

— Ні, — відповів містер Байо, — але він скоро повернеться. — Батько наче хотів щось сказати, але містер Байо випередив його, додавши: — Ми послали по нього. Він повернеться.

Я хотів спитати, де вони його знайшли, але батько сказав: «Це так». Я почекав, а тоді спитав у батька, де його машина.

— Віддав Боде в ремонт, — коротко відказав він. Він розвернувся й упіймав мій погляд, але я відвів очі. — Щось із заглушкою, — сказав батько. — Серйозна така заглушка.

Він сказав це англійською, бо містер Байо, бувши з народу йоруба, не розумів іґбо. Я кивнув. Ми виїхали на дорогу, яка була така вибита й вимита, що пасторові Коллінзу, як і решті водіїв, доводилося вихляти аж на узбіччя, щоб уникнути зяючих пащ. Поки він обережно кермував під самою стіною чагарів — здебільшого слонової трави — їхні гілки стукотіли в бік фургона.

— З тобою добре поводяться? — спитав містер Байо.

Він сидів разом зі мною на задньому сидінні, а проміжок між нами був завалений брошурами, християнськими книжками й рекламними листками, на більшості яких виднілися однакові зображення пастора Коллінза з мікрофоном у руці.

— Так, — відповів я.

Хоч мене не били й не гнобили, я почувався так, ніби збрехав, тому що образи й словесні приниження я таки чув. У перший день у в’язниці, між невтішним плачем і несамовитим стукотінням мого серця, один з охоронців назвав мене «малим убивцею». Але той чоловік зник скоро потому, як мене посадили до порожньої камери без вікон, але з ґратами, крізь які я не бачив нічого, крім інших камер з людьми, що сиділи в них, як звірі у клітках. У деяких камерах не було нічого, крім в’язнів. У моїй був затертий матрац, відро з кришкою, в яке я випорожнювався, і каністра з водою, котру наповнювали раз на тиждень. У камері навпроти моєї сидів світлошкірий чоловік, обличчя й усе тіло якого вкривали рани, шрами й бруд, надаючи йому жахливої зовнішності. Він сидів у кутку своєї клітки й дивився порожнім поглядом у стіну з відсутнім виразом обличчя, ніби в кататонії. Пізніше той чоловік стане моїм другом.

— Бене, ти хочеш сказати, що тебе жодного разу не вдарили й не штурхнули? — спитав пастор Коллінз після того, як я ствердно відповів на питання містера Байо.

— Ні, сер, — сказав я.

— Бене, кажи правду, — промовив батько. Він зиркнув назад. — Будь ласка, кажи правду.

Я знову зустрівся з ним очима і цього разу не зміг відвернутися. Замість того щоб говорити, я заплакав.

Містер Байо потягнувся до моєї руки й стис її, приказуючи:

— Пробач, пробач. Ma su ku mo — не треба плакати. — Він розкошував, коли говорив зі мною і моїми братами мовою йоруба. У свої попередні відвідини Нігерії, в 1991 році, він часто жартував, що ми з братами, усього лише діти, вивчили йорубу, мову Акуре, краще за своїх батьків.

— Бене, — погукав своїм лагідним голосом пастор Коллінз, коли фургон підібрався до нашого району.

— Сер, — відізвався я.

— Ти є і будеш великою людиною. — Він підняв одну руку від керма. — Навіть якщо тебе засадять туди — я сподіваюся, що таки ні, і що Господь такого не допустить…

— Так, амінь, — втрутився батько.

— Але коли таке й станеться, знай, що немає нічого величнішого, нічого шляхетнішого, ніж постраждати за своїх братів. Ні! Нічого величнішого за це нема. Наш Господь каже: «Бо немає більшої любови, аніж у того, хто страждає за друзів своїх».

— Так! Дуже правильно, — нависпів протягнув батько, гаряче киваючи.

— Коли тебе й посадовлять туди, ти страждатимеш не просто за друзів, а за своїх братів. — На це відгукнулася сума батькового громового «так» і закордонно акцентованого «абсолютно правильно, пасторе» містера Байо.

— Нічого, — повторив пастор.

Тоді батькове йодлювання «так-так-так» зірвалося в крайнощі, заглушивши пастора. Вгамувавшись, він урочисто й розлого подякував пастору. Решту шляху ми їхали мовчки. Хоч мій страх перед ув’язненням і виріс, думка про те, що яке б покарання мені не випало, я зустріну його заради своїх братів, заспокоювала мене. Дивне то було відчуття.

1 ... 80 81 82 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рибалки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рибалки"