Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Коли за хвилину він витягнув Непісе з-під кам’яної бриляки, дівчина була бліда, як сама смерть. Її очі були заплющені. Батько розгублено припав до доньки, гадаючи, що вона вже віддала богові душу, і тужливий, нестямний крик вирвався із самісіньких глибин його душі. Але чоловік знав, як потрібно боротися за людське життя. Він розірвав на ній плаття й переконався, що, усупереч своїм побоюванням, усі кістки в неї були цілі. Тоді хутко побіг по воду, а коли повернувся, то побачив, що дочка вже лежала з розплющеними очима й важко дихала.

— Хвала всім святим! — заголосив П’єро, падаючи на коліна поруч із нею. — Непісе, моя Непісе!

Вона журно посміхнулася, а П’єро притиснув її до себе, геть забувши про принесену воду.

Ще пізніше, коли він опустився на коліна й заглянув під скелю, його обличчя стало білим.

— Mon Dieu, якби не ця заглибина… О Непісе… — здригнувся П’єро й глибокодумно замовк.

Але Непісе, щаслива, що їй удалося врятуватися, підняла руку, притисла великий палець до вказівного й сказала:

— Так, я була б… ОТТАКОЮ, — не приховувала усмішки дівчина. — Але куди зник Барі, mon père?

Почувши жахливі крики Верби й побачивши П’єро, що стрімголов кинувся в її бік від туші Вакаю, Барі довго біг неóбзир, аж доки вистачило духу. Коли він зупинився, то був уже далеко за межами ущелини. Свій шлях вовченя тримало до бобрового ставка, де не було майже тиждень. Воно не забуло Щербатого Зуба, Уміска й інших бобренят, але Вакаю зі своїм щоденним уловом свіжої риби надто його спокушав. Тепер Вакаю не стало. Барі відчув, що великий чорний ведмідь уже ніколи не ловитиме рибу в тихих затонах і шумних водокрутах, і там, де до цього багато днів йому жилося мирно й достатньо, тепер чатує на нього велика небезпека. Раніше вовчук неодмінно шукав би прихистку під старим вітроломом, тепер для нього надійним місцем став бобровий ставок.

Тяжко сказати, чого саме боявся Барі, але це точно була не Непісе. Верба так настирливо його переслідувала, кинулася на нього. Вовчук відчував, як вона схопила було його руками, як його торкнулося м’яке волосся, і все ж таки він її зовсім не боявся! Коли ж час від часу зупинявся й озирався назад, то хіба для того, щоб зайвий раз подивитися, чи не біжить за ним саме вона. Від дівчини, якби Барі її помітив саму, він не втік би ніколи. У її очах, її голосі, її руках було для нього щось дуже привабливе. Тепер його гнітила ще важча туга, ще більша самотність. Тієї ночі він бачив тривожні сни.

Барі знайшов собі прихисток під коренем смереки неподалік від бобрового ставка і всю ніч бачив неспокійні сновидіння про матір, Казана, старий вітролом, про Уміска й Непісе. Одного разу, прокинувшись, він сплутав корінь із Сірою Вовчицею, а коли зрозумів, що матері там не було, то так заплакав, що навіть П’єро з Вербою, якби це почули, могли б зрозуміти, чому. Знову й знову являлись йому вві сні уривки бентежних подій минулого дня: утеча Вакаю через маленьку галявину; те, як знову помирав цей велет; блиск дівочих очей поруч зі своїми; її голос, такий солодкий і низький, що, здавалося, це звучить не голос, а дивна музика; її страшні відчайдушні крики.

Барі був радий, коли настав світанок. Він не шукав їжі, а просто брів до ставка. Тепер у його поведінці відчувалася якась безнадія. Тварини можуть розмовляти між собою, і Барі згадав, як Уміск і його товариші прямо йому сказали, що не хочуть мати з ним нічого спільного. Але вже сам факт того, що він опинився біля них, не давав йому почуватися таким самотнім. Та щеня було більше ніж самотнім. Вовк уже не керував ним, панувало тепер собаче єство. І в цих швидкоплинних моментах, коли дика кров майже дрімала, Барі гнітило підсвідоме, чимраз більше відчуття, що він зовсім не частина дикої природи, тут він чужий, і з усіх боків йому загрожувала небезпека.

Далеко в північних лісах бобри працюють і грають не тільки в темряві, а використовують день навіть більше, ніж ніч. Тож багато хто з колонії Щербатого Зуба не спав, коли Барі почав невтішно бродити вздовж берега їхнього ставка. Маленькі бобренята були ще біля своїх матерів у просторих хатках, схожих на великі, збудовані з хмизу й мулу бані, що стирчали з-під води посеред озера. Таких хаток було три, одна з них мала біля основи в поперечнику щонайменше двадцять футів. Барі насилу пробирався крізь чагарі вільхи, верболозу й берези, перерізані вздовж і впоперек десятками маленьких водних каналів. Деякі з них були завширшки у фут, деякі — футів у три-чотири, і всі наповнені водою. Жодна країна в світі ніколи не мала кращої транспортної системи, ніж була в цих володіннях бобрів. Своїми численними каналами вони протягали всі будівельні матеріали й харчі в головну водойму — ставок.

На одному з великих каналів Барі здивувався, побачивши великого бобра, що тягнув за собою чотирифутову колоду берези завтовшки з людську ногу, а це з півдесятка сніданків, обідів і вечер одним вантажем. Чотири чи п’ять внутрішніх шарів кори — те, що можна було б назвати хлібом, маслом і картоплею в меню бобрів. Кора верби й вільхи цінується більше, це наче м’ясо й пиріг у людському