Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

У своїх великих захищених твердинях із бруду й гілок бобри почали радитися про військові речі. Вони були збиті з пантелику. Бобри мали чотирьох найжахливіших ворогів: видра руйнувала їхні греблі взимку й приносила смерть, бо через зниження рівня води в хатках ставало холодно, до того ж було неможливо діставатися до запасів їжі; рисі полювали на молодих і старих; лисиці й вовки могли лежати в засідці годинами, і все для того, щоб піймати наймолодших членів колонії, як Уміск і його товариші. Якби Барі був одним із цих чотирьох, хитрий Щербатий Зуб і його плем’я знали б, що робити. Але Барі був точно не видрою, і, якщо він був лисицею, вовком чи риссю, то поводився якось надто вже дивно. Не раз і не двічі цей звір мав змогу накинутися на здобич, якщо і справді її шукав. Але ще жодного разу він не виявляв ані найменшого бажання заподіяти їм шкоди.

Хтозна, можливо, бобри саме це й обговорювали. Цілком імовірно, що Уміск і його приятелі розповіли батькам про свої пригоди та про те, що Барі й на думці не мав їх образити, хоча легко міг би когось упіймати. Крім того, найочевидніше, старші бобри, які втекли від Барі вранці, і собі розповіли про незнайомця, що, хоч і налякав їх до смерті, зовсім не проявив ворожості. Усе це цілком можливо, бо, якщо визнати, що бобри здатні творити історію цілого континенту, виконуючи такі складні інженерні роботи, які й динамітом не взяти, то цілком розумно припустити, що вони мають спосіб порозумітися один з одним.

Хай там як, а сміливий старий Щербатий Зуб узяв на себе зобов’язання вирішити справу.

Уже звернуло з полудня, коли Барі втретє, а може, і вчетверте вийшов на греблю. Вона була двісті футів уздовж, але в жодному місці через неї не перекочувалася вода. Потік зі ставка йшов особливими вузькими шлюзами. Тиждень чи два тому Барі легко міг цією греблею перебратися на інший бік ставка. Але тепер у дальньому її кінці Щербатий Зуб і його інженери споруджували нову секцію загати і, щоб простіше виконувати цю роботу, затопили близько п’ятдесяти ярдів низини, де працювали.

Основна гребля зачаровувала Барі. Вона сильно віддавала запахом бобрів. Її верхня частина була висока й суха, там розміщувалися десятки гладко очищених маленьких заглибин, де бобри брали сонячні ванни. До однієї з таких заглибин і підійшов Барі, розлігся там і почав дивитися на тихий, спокійний ставок. Жоден звук не порушував післяобідньої тиші. Було враження, що всі бобри повимирали чи просто поснули — так тихо поводилися. Утім вони добре знали, що Барі був на греблі. Там, де він розлігся, сонце рясно кидало проміння, і від того було так зручно й приємно лежати, що за деякий час вовчук насилу тримав очі розплющеними. Зрештою, сон його здолав.

Як саме про це дізнався Щербатий Зуб, лишається загадкою. Хвилин п’ять потому без сплеску, без жодного звуку він з’явився за п’ятдесят ярдів від Барі. Кілька секунд бобер пробув у воді, майже не рухаючись. А тоді дуже повільно проплив уздовж усієї греблі через ставок. На протилежній стороні він виповз на берег і вже за хвильку сидів непорушно, наче камінь, дивлячись на ту частину греблі, де лежав Барі. І з усіх інших бобрів не виявляв ознак життя жоден, і скоро стало очевидним, що Щербатий Зуб мав лише одне на меті: ближче оглянути Барі. Опустившись у воду знову, він поплив уже прямо до греблі, а за десять футів від щеняти почав вилазити на гать, дуже повільно й обережно. Нарешті опинився на самісінькому вершечку.

За кілька метрів від нього в заглибині лежав Барі. Щербатий Зуб його майже не бачив, за винятком блискучої чорної спини. Щоб краще роздивитися вовчука, старий бобер розпластав свій великий хвіст і став на задні лапи, по-білячому притиснувши передні до грудей. У такій позі його зріст був аж три фути заввишки. Він важив десь сорок фунтів і чимось нагадував одну з тих товстих, добродушних, дурникуватого вигляду собак. Але його мозок працював надзвичайно швидко. Раптом бобер сильно ляпнув по греблі своїм хвостом, від чого Барі схопився, зразу ж побачивши Щербатого Зуба, і вп’явся в нього очима. Той і собі витріщався на Барі. Зо півхвилини ніхто не поворухнувся ні на тисячну частку цаля. А тоді Барі встав і замелькав хвостом.

Цього було досить. Опустившись на передні лапи, Щербатий Зуб спроквола підійшов до краю греблі й знову пірнув у воду. Куди й поділися його обережність і поспіх. Він гучно плавав у воді вперед-назад перед Барі, ніскілечки його не боячись. Зробивши так кілька разів, попрямував до найбільшої з трьох хаток і зник там. За п’ять хвилин новина про геройську вилазку Щербатого Зуба розлетілася всією колонією. Чужинець Барі був не риссю, і не лисицею, і не вовком. До того ж, він був дуже молодий і цілком безпечний. Тож тепер можна знову братися за роботу. Гра теж може бути відновлена. Ніякої небезпеки не було — так вирішив Щербатий Зуб.

Якби хтось прокричав ці факти мовою бобра через мегафон, реакція не могла бути швидшою. Барі, який усе ще стояв на краю греблі, відразу здалося, що ставок ожив від бобрів. Він ніколи до цього не бачив їх так багато за один раз. Вони з’являлися скрізь, і деякі з них підпливали на відстань десяти футів і дивилися на нього неквапливо й зацікавлено. Близько п’яти хвилин бобри, здавалося, не мали особливого об’єкта в полі зору. Тоді Щербатий Зуб сам попрямував до берега й виліз. Інші пішли за ним. З півдесятка робітників