Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Не міг не чути.

Серце, яке б’ється від такої любові, може почути весь світ. Хіба ж Тарас не чув? Не чув, як воно б’ється, коли я побігла сходами донизу?

Він мав чути. Може, так і було.

Але за мною він не побіг. Бо…

Я широко розплющила очі. Минуло скільки днів? Два? Три?

Десь там, у його серці, яке любило мене, народжувалось іще щось. До неї. Тому не наздогнав.

Хотів іншу.

Я пригадала, як сказав мені колись, що я — наче ковток свіжої джерельної води.

Вочевидь, коли довго пити таку воду, захочеться чогось іншого. Хай не такого свіжого, хай не…

Нехай. Цього разу я пішла не тому, що не малював. І не тому, що розлюбив. Не через сотні інших неважливих дрібниць.

А тому, що кохати себе наполовину я не дозволю.

Боліло. Боліло і ламало мене всередині. Довго-довго, і щодень не легшало. А наче було ще гірше.

Та я б не була собою, якби дозволила і далі лежати серед понищеної літератури та займатися самобичуванням. Одного ранку просто встала, прийняла душ, поприбирала У квартирі. Сльози перестали текти наче самі собою. Тільки в спальні ходила обережно, не піднімаючи голови на стіну над ліжком — аби не дивитись на лисяче око. Не мала сил.

І не вистачало поки духу його зняти. Так дивно було — висить на стіні картина, свідок мого щастя, багатьох-багатьох гарних днів, свідок усмішок і хвилювань. Висіла тоді, коли він був поряд. Малювалася ним з любов’ю.

А тепер його вже поряд немає, а світ довкола цього і не помітив. І картина, мабуть, також.

Довго рилась у речах, не знаючи, що хочу одягнути. Обрала, зрештою, чорні облягаючі джинси і легку синю блузку з глибоким вирізом. Знала, що маю в них дуже привабливий вигляд. Навіть підмалювалась — хоч іти наче нікуди й не хотілось.

Але, як виявилось, то спрацювала моя жіноча інтуїція, розрахована на те, аби хазяйка не опинилась у паскудному вигляді перед гостями. У двері подзвонили.

Побігла до них жвавою білочкою і якусь мить просто дивилась у вічко, не розуміючи, нащо до мене прийшов той… гм, хто прийшов. Станіслав. Друг Тараса.

Звідки він знає мою адресу?

Не дуже рада, я все ж відчинила, хоч думка проігнорувати нежданого гостя в голові промайнула.

— Привіт, Аню, — мовив Стас. Чи не вперше в житті я бачила, що йому ніяково. Раптом він — весь такий гарний, причесаний, заможненький, — видався мені просто хлопчаком. Невпевненим, юним. Я мимоволі пирхнула. Він аж підскочив.

— Якими шляхами?

— Я… дізнався, що ви з Тарасом… — Що в нього нова дівчина? Я теж нещодавно дізналась, — грубо урвала я хлопця.

— Ти… гарно виглядаєш. Я думав…

— Стасе, чесно скажу: я не плачу і самогубство скоювати не збираюся. Але і гостей зараз не дуже охоча приймати.

— Я розумію. Але все ж я прийшов, щоб запросити тебе на один… захід.

— Захід?

— Ну, пікнік. Завтра. Підемо разом?

— Боже, Стасе, ти що, збожеволів? Скільки часу пройшло, як ми з Тарасом… як він… я… ТА Я ДИВИТИСЯ НА ВАС УСІХ НЕ МОЖУ!!! — закричала на увесь під’їзд.

Я лише сподівалась, що він встиг відскочити перед тим, як двері мали вдарити його в ніс.

На щастя, Станіслав більше в двері не дзвонив і просто пішов собі. А я металась увесь день квартирою, як розлючена тигриця, не знаючи, що й думати.

Ввечері задзвонив стаціонарний телефон. Це було неймовірно дивно, адже я ніколи ним не користувалась і телефонувати до мене на цей номер могло дуже обмежене коло людей — батьки і брат. Зрештою я пригадала, що давно не заряджала мобілку, а значить, та лежить вимкнена… ну, десь лежить собі.

А телефонувала справді мама. Стурбовано запитала, чи все зі мною гаразд, потім трохи посварила за інший, вимкнений, телефон. Я не стала поки розповідати їй про Тараса — натомість чимшвидше перевела розмову в інше русло. Розпитала про брата, його успіхи в школі. У них усе було гаразд.

Від чогось спустошена, поклала слухавку — і раптом телефон озвався знову. Одразу ж. Мама забула про щось сказати?

— Мам…? — приклала я слухавку до вуха.

— Ти розбила моєму двоюрідному братові ніс своїми дверима, ти в курсі? — пролунав мені у вухо приємний низький голос. Я оторопіла, стиснувши слухавку пальцями так, що ті аж заніміли.

— Ти де взяв мій номер?.. — запитала тихо. Так, що сама на себе розізлилась.

— Ти запитуєш очевидні речі. В довіднику, звісно. Електронному, — в голосі Артура зазвучав смішок. — То ти йдеш завтра?

— Куди? — запитала я, нічого не розуміючи.

— Та на пікнік. Тебе запрошував Станіслав. Він це зробив для мене, я просто не мав сьогодні часу. Ходімо, буде багато людей, яких ти не знаєш. Все, як тобі зараз потрібно.

— Мені не потрібні люди. Ні зараз, ні взагалі.

— Неправда, — мовив він уперто.

— Не йду. Йому сказала, що не йду, і тобі повторюю! — загарчала я. — Облиште мене!!!

Кинула слухавку.