Читати книгу - "Святослав"

– Подавай страви, ключнице!

Малуша подавала страви і боялась дивитись йому у вічі. А може, й краще, що було саме так. Бо коли б вона пильніше придивилась, то помітила б, як княжич Святослав кидає невдоволені погляди на воєвод, бояр, брата Уліба, помітила б його стурбованість, неспокій.

Так закінчилось снідання. За вікном уже сяяв день, звідти долітали людські голоси, тупіт коней. Гора оживала, кликала, вимагала. Княжич Святослав рвучко встав з-за столу, за ним підвелись брат Уліб, воєводи, бояри.

Святослав на одну мить зупинився біля столу й замислився, приклавши руку до чола, ніби хотів щось пригадати. Потім повільно пішов до дверей, а за ним і всі, що були в стравниці.

Схопившись рукою за ріжок столу, Малуша стояла і дивилась, як, оточений боярами й воєводами, вийшов із стравниці, іде сіньми княжич Святослав. Там уже ждали його інші мужі й бояри, вони вітались, приєднувались, щільніше оточили княжичів. От уже й не видно Святослава.

Холодні пальці Малуші випустили ріжок столу. Княжич Святослав устав, вийшов, так і не поглянувши на неї. А чого ж ждала Малуша? Справді, чого вона могла ждати? У княжича Святослава багато діла – зараз він судитиме людей, пізніше, як це чула Малуша, поїде з воєводою Свенелдом на лови, потім обід, вечір, ніч. Однаковим життям живе Гора – сьогодні, як учора, завтра, як сьогодні.

Але не однакове життя в неї, в Малуші. Таким, як сьогодні, буде воно завтра і в наступні дні, але таким, як учора, вже не буде ніколи. Так що ж робити, як бути, як жити?

На очі набігає сльоза. Малуша змахує її рукою. Не можна плакати! Знову сльоза – і знову вона змахує її рукою. Не плач, Малко, не плач! Крізь вікно потоком вливається рожеве сяйво світанку, крий боже, хтось побачить, що ключниця княгині Ольги плаче! От і зараз у стравницю заходить красуня Пракседа, щось запитує в неї, дивиться на Малушу великими своїми чудовими, але хижими й заздрісними очима. Малушо, не плач!

І вона вже не плаче. Снідання закінчене, але буде ще обід, вечеря, треба іти до комор, усе взяти, приготувати. А хіба, крім того, мало всякого діла? Княжий терем великий, треба скрізь прибрати – перестелити ложа, накрити столи, замести, змахнути кожну порошинку.

Малуша йде теремом, виходить у двір, прямує до комор, медуш, бретяниць, клітей. Біля пояса її брязкотить важка низка ключів. Тут ключі до всіх добр, у її руках усі багатства княгині, княжичів, всього княжого двору. Вона йде, зупиняється біля комор і хиж, що замкнені важкими замками, і починає перебирати ключі.

О, як багато в неї ключів! Ось ключ – а за ним усі коштовності княгині, ось ключ – і вона може одягти всю Гору, передграддя, Подол, ось ключ – і перед нею будуть скарби, скарби… Але вона перебирає й перебирає ключі, все не може знайти того, який хотіла б мати зараз. Вона розуміє, що полюбила княжича Святослава і без цієї любові не зможе жити. О, якби-то кузнеці вміли кувати ключі до серця людини!

Марно турбувалась Малуша і марно вона, прибігши після довгого дня в хлівину до себе, думала, що запізнилась, хвилювалась, що княжич Святослав не прийде, навіть заплакала.

Княжич Святослав не міг прийти до неї в хлівину, поки в теремі ходили бояри, родичі, гридні, не міг прийти й тоді, коли вступала на варту перша нічна сторожа, бо в теремі не спали.

Коли ж княжич переконався, що все навкруги заснуло, він погасив світильник у своїй світлиці, дуже тихо, щоб ніхто не почув, як поскрипують мостини, увійшов у Золоту палату, де в півтемряві тьмяно поблискували зброя й доспіхи предків, минув верхні сіни, спустився східцями в куток нижніх сіней і відчинив двері до хлівини Малуші.

Одразу, тільки Святослав переступив поріг і замкнув за собою двері, він відчув на шиї руки, тепле дихання, – о, які солодкі були уста в Малуші, яким пружним, але водночас і гнучким було її тіло, перса, ноги!..

За вікном ішла ніч, там над стінами города Києва робили вічні свої кола зорі, на городницях стояли сторожі й мідяними билами вели лік часу, а вони були вдвох, для них не існував час, вони пливли й пливли на щасливих хвилях любові.

Швидко збігали години ночі, кожен із них запитував себе – чи й була ця ніч, а вже на стіні сторожі дзвонили в била, вже скреготали жеравці мосту, який опускали на день, на подвір’ї лунали кроки, а далеко за Дніпром прорізувалась ниточка світанку.

Усім їм дуже добре в цю вранішню годину, усім по-людському хочеться жити, кожен з насолодою глибоко вдихає свіже повітря, – о, як чудово пахне воно водою, травами, зіллям, – кожен милується голубим небом, рожевими хмарками, що повисли, як намистечко, на обрії, квітами, що всіма барвами грають серед безмежного зеленого руна.

Але найщасливіший, мабуть, із них