Читати книгу - "Тіні над Латорицею"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А як відрубав йому Лайош, коли порадив і в Ужгороді не заявляти про лаврського служителя.
«Гуманізм? — розсердився у відповідь сусід. — Гуманізм якраз і вимагає покарання злочинця». — І, поговоривши з перекладачем, Лайош подзвонив у міліцію.
Імре не боявся за «брата Симеона». Чернець допомагав гонведам «витязя» Салаші і, крім того, переховував офіцера СС, коли підійшли червоні, але це так і не було доведено на суді…
Та, зрештою, яке йому діло до якогось ченця! Але коли міліція візьметься за старого, то зникне зі світу вигаданий Імре Хорват, а знову з'явиться Карл Локкер, жандармський фельдфебель, діяч фольксбунду — спілки німців в Угорщині, до якого місцеві угорці, а особливо українці мають свій довгий рахунок.
У цьому була біда…
Хорват жадібно вдихнув свіже повітря, втупився очима у темряву, десь далеко прострочену вогниками села. Серце огортав холодок — знайоме почуття, коли треба негайно діяти.
Ні, він ще не постарів і годен приймати круті рішення.
Завжди вмів відчувати небезпеку і вчасно вислизати із ворожих рук. Хіба не так пішов звідси, коли радянські були вже в Хусті, Довгому, Сваляві, а партизани підійшли до Мукачевого? В останній день золотого жовтня він пішов через Тису в Угорщину вовчими стежками, по яких потім проліг кордон і надовго відрізав його від сім'ї.
Від сім'ї?.. Сім'ї немає. Значить, і не було!..
Далеко попереду, за поворотом, зажевріла земля — скоро станція. Поїзд уповільнив хід, і вагон м'яко заколисало.
Імре побачив голову поїзда, ланцюжок освітлених вагонів, в яких пасажири лагодилися спати, уявив собі, як його чекають прикордонники на станції Чоп, як вони готуються узяти. Підкоряючись раптовому внутрішньому наказу, став на нижню приступку вагона…
Він стрибнув на тверді грудки землі, переораної попід полотном залізниці. Вагони разом з пасажирами, що курили у коридорах або стелилися у купе, пропливли над ним, шмагаючи батогами світла.
Десь там сидів і цей йолоп Лайош Сабо, через якого знову доведеться вовком пробиратися крізь кордон. Зустрівся б він йому зараз у полі або в горах!
У тому купе упливли в ніч і його коричневий чемодан, і пальто, і піджак з документами на ім'я Імре Хорвата. Так, Імре вже немає, Імре Хорват закінчився, тепер він знову, як був, — Карл Локкер.
Коли, обмацавши свої руки й ноги, втікач зіп'явся навкарачки, потім підвівся — поїзд уже зник у темряві. Нила забита нога, але то була дрібниця, і, прискорюючи крок, колишній тержерместер пішов від залізниці, подалі від села, що вигаптувало вогниками обрій, у той бік, де панував морок, тільки вряди-годи розсіюваний тьмавим місяцем.
Незважаючи на темінь, Карл добре орієнтувався на місцевості. Не пропала у нього здатність бачити вночі, натренована у засідках на комуністів, соцдемів та всіх, кого вважав ворогами святостефанської держави і німецького націонал-соціалізму. Та й саму землю цю понад Латорицею знав як свою долоню.
Він любив її, і вона снилася у вигнанні мільйони разів. Але снилася як господареві, а не як нікчемному зайді, зацькованому вовку, що ховається і тікає.
Ось він мине поле, перетне лісосмугу, а далі — Латориця, яку треба перепливти, щоб вийти до Тиси, на кордон.
Локкер оглянувся на вогники далекого села. Вони стали менші і вже розпливалися у чорноті.
І тоді він згадав інше село понад Латорицею. Село, де містилася його жандармська станція.
Певно, й воно зараз світиться вечорами. А колись не вигравало зайвими вогнями — тільки у казармі не гасили світла, горіли вогники у будинку нотаря та на фарі[7] священика… Ще, правда, й на обійсті багатого Бергера.
Колишній тержерместер виразно уявив собі опецькуватого Карла Бергера і його суху, мов жердина, Естер.
Та що йому зараз до того єврея, відправленого у концтабір?!
Локкер ішов і ніяк не міг натрапити на лісок, за яким мусила з'явитися Латориця. Очі раз у раз вдивлялися у темну далечінь, наче впиралися в стіну, ноги спотикалися на нерівному лузі, і чорна стіна відходила і відходила від нього, мов гумова, нічого не відкриваючи.
Перший гарячковий запал минув. Він, Карл, утік від поїзда, ніби саме в поїзді на нього чигала найбільша небезпека, і тепер, по часі, відчув таку втому, таку слабість, що опустився без сил на землю.
Гостра стерня колола ноги, та втікач не зважав на це. Він утомився від усього, а найбільше від того, що мусив стільки днів посміхатися Териз, розмовляти з Лайошем, мати справу з ненависними йому людьми.
Коли залишався на самоті, хотілося вовком вити. Піти у гори або вийти самітником у чисте поле і завити гірко, скорботно, поскаржитися на долю, яка всю дорогу тільки манила його, а тепер, на старості, погнала через цей грудкуватий луг… Карл почувався зовсім спустошеним, і йому до сліз стало себе жаль…
Він не мав права довго сидіти — час працював проти нього. Знову підхопився і почвалав у ніч. Ні, впіймати себе він не дасть, не дозволить торжествувати ворогові! Від цієї думки Локкер відчув приплив сил, серце посіла холодна злість, голова проясніла…
Нікому не дозволить торжествувати над собою! Навіть смерті. Все ж таки доля була до нього не завжди суворою. Він сам торжествував над життям і смертю людей… Скільки було таких піднесених хвилин, коли зрівнювався з господом богом. І тут, на Закарпатті, і коли втік в Угорщину!
І знову згадався багатий комерсант Бергер.
… Був ясний і теплий квітневий ранок. Розквітала вишня і червона японська черешня-сокура. Повітря було напоєне медом, і дихалося напрочуд легко.
Він — головний старшина жандармської станції тержерместер Карл Локкер — разом з унтером СС ходив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні над Латорицею», після закриття браузера.