Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

на тлі коричневого оксамиту виднілася дівчинка в жовтому! Мов божевільний, нічого перед собою не бачачи, кинувся він через дорогу, штовхнув якусь жінку й мало не попав під автомобіль. І знову сталося чудо. Як і першого разу, по тілу розлилося заспокійливе, життєдайне тепло. Водночас він з острахом думав, що, може, це його остання вечеря живописом, бо якийсь любитель міг з хвилини на хвилину купити картину. Ця думка прикро його вразила, і він зважився зайти до крамниці, ще й сам не знаючи, що там робитиме. Гермесова галерея являла собою довгу кімнату, в якій стояв стіл, канапа та чотири крісла. Відвідувача зустріла на порозі продавщиця й чемно спитала, що йому потрібно.

— Я хотів би бачити пана Гермеса.

— Як про вас доповісти, пане?

— Модрю. Етьєн Модрю. Але моє прізвище йому нічого не скаже.

Продавщиця пішла до невеличкої кімнати, відділеної від галереї портьєрою. Модрю обвів поглядом стіни і схвильовано нарахував шість картин з підписом «Лецвіт». Потім до нього долинуло невиразне бурмотіння продавщиці, що розмовляла з паном Гермесом.

— Вас хоче бачити якийсь пан Етьєн Модрю. Він досить погано одягнений. Перше ніж зайти, розглядав з вулиці виставлену у вітрині картину Лецвіта.

Гермес трохи відслонив портьєру й непомітно глянув на відвідувача.

— Я його впізнав, — мовив він. — Сьогодні вранці він більш як півгодини стояв перед вітриною. Побачимо, чого він хоче.

Коли Гермес вийшов до Модрю, той саме ласував натюрмортом. Під пронизливим поглядом торговця він згадав про свій пошарпаний одяг, і йому здалося, що пояснити свою присутність у такій розкішній крамниці буде дуже важко.

— Мені сподобалася картина Лецвіта, виставлена у вашій вітрині, — промовив він зашарівшись. — Я зайшов, щоб спитати про ціну.

— П’ятдесят тисяч франків, — відказав Гермес.

— На жаль, для мене це надто дорого. Я так і думав, але хотів спитати у вас іще про одну річ. Мені страх як подобається живопис цього пана Лецвіта, але я дуже бідний, щоб купувати його картини, і тому хотів би побачити його самого, бодай на кілька хвилин. Розумієте, мені це було б так приємно… Якби ви дали мені його адресу…

— Це неможливо, пане. Ми нікому не даємо адрес художників. Таке у нас правило. Але, якщо хочете, можете написати йому листа. Я передам його панові Лецвіту, обіцяю вам.

Модрю зніяковіло промимрив щось у відповідь і неохоче рушив до виходу. Він був сердитий на самого себе, боявся пропустити цю єдину в житті нагоду й марно шукав способу виправити становище. Він не міг навіть вигадати якогось приводу, щоб затриматися в крамниці. Дійшовши до дверей, Модрю в розпачі круто повернувся і з якимсь чудним поглядом рушив назад до Гермеса.

— А ви добре знаєте Лецвітів живопис? — нахабно запитав він. — Я хочу сказати, чи добре ви його розумієте?

— Я не питав ні в кого думки, брати чи не брати його картини до своєї крамниці, — зверхньо зауважив Гермес.

— Звичайно, картини мають гарний вигляд, добре виконані, та й тільки. Але головного ви не помітили. Бо щоб відкрити таємницю цього живопису, треба бути не з тих, хто їсть тричі на день і завжди має повне черево. Для цього, бачте, треба вмирати з голоду, як я сьогодні вранці. Так, пане, вмирати з голоду!

— Що ви хочете сказати?

— А те, що Лецвітові картини — це страва, якою можна живитися. Зрозумійте мене правильно. Я кажу не в переносному значенні… Коли у вас нуртує від голоду шлунок, досить лише подивитися на Лецвітову картину, і складається враження, ніби ви вже коло столу. За якихось півгодини ви наїдаєтесь, і голод минає. Це вас дивує, еге ж? А я переконався в цьому на власному досвіді.

Гермес не сумнівався, що перед ним божевільний, і, трохи злякавшись, вирішив йому не перечити.

— Справді, — мовив він, — нічого такого я не помітив. Дякую за те, що сказали. А втім, я переконаюся в цьому сам.

— Хочу дати вам пораду, — провадив Модрю. — Лягайте сьогодні спати, не вечерявши, а завтра вранці не снідайте.

— Чудова думка, я неодмінно скористаюся з вашої поради.

— Самі побачите. Це просто чудо! Потім розкажете мені, що відчували. Завтра я до вас зайду.

Модрю вийшов з крамниці і, перше ніж податися геть, дозволив собі ще трохи підкріпитися «Дівчинкою в жовтому».

Гермесові з голови не йшла маячня дивного відвідувача, і торговець згадав, що від учора йому не хочеться нічого їсти. Прокинувшись наступного ранку, він довго розглядав «Дівчинку в жовтому», яку поставив на каміні в спальні, і спустився до крамниці не снідавши. Невдовзі розсильний приніс решту картин, куплених у Лецвіта. З допомогою секретарки торговець розмістив їх на стінах у галереї. Опівдні він, як завжди, піднявся обідати, але, на превеликий подив дружини, ні до чого на столі навіть не доторкнувся. Та й увечері їсти йому теж не хотілося. А втім, кволості він не відчував. Навпаки, ще ніколи Гермес не був такий бадьорий, хоч підживився тільки тим, що подивився на картини. А може, він заразився від Лецвіта? Так чи так, а Гермеса все це тішило, хоч він і не міг подолати безглуздого сумніву. Секретарка прийшла по розпорядження щодо листів.

— У вас не дуже веселий вигляд, — мовив він. — Щось негаразд?

— Та ні, все гаразд, пане Гермесе.

— У вас добрий апетит?

— Так. У мене завжди вовчий апетит. А от сьогодні немає. За обідом, хоч як дивно, я не змогла й шматочка проковтнути. Здається, і ввечері не зможу їсти. Це мене турбує.

«Ще один збіг обставин, — подумав Гермес, починаючи хвилюватись. — А може, вчорашній тип казав таки правду? Та ні, це божевілля! Якби це була правда, я б уже знав напевне. Та й коли б сам Лецвіт щось помітив, то, звісно, вимагав би за картини більше. Це була б надзвичайна подія в художньому світі! Можна було б лише позаздрити тому, хто збере добру колекцію Лецвітових картин. Той чоловік страшенно розбагатів