Читати книгу - "Слідами вигнанця"

— Раб не вартий порожнього полумиска. А мій раб належить до племені наших смертельних ворогів — гаубау! Зі своїм рабом я роблю все, що мені заманеться. Якщо він умре, мої воїни зловлять мені іншого!

Павел заховав пістолет, ворожо блимнувши на жорстокого негра, але той саме відвернувсь і не помітив цього. Саба пронизливо свиснув. Стрілою прилетіла дівчина з тацею й покірливо стала перед своїм господарем. Люто змірявши її поглядом, вождь про мовив до гостя:

— Дивися добре, біла людино: ця горила — моя рабиня!

Таця заплигала в дівчини в руках. Обличчя їй зблідло. Сплюнувши, Саба махнув рукою, рабиня чкурнула за хатину, а він гучно зареготав їй услід.

Вождь попросив, щоб біла людина вистрілила зі свого «малого вогненного лука» хоча б у цю дівчину, але географ відмовився. Схиливши голову, Саба довго щось обмірковував, а тоді спитав:

— Чи хоче біла людина допомогти моєму племені? — і, не чекаючи відповіді, додав — Цієї ночі ми нападемо на плем'я гаубау. Але в них багато стріл і багато списів. Вони добре охороняють велику хатину, в якій лежить сила-силенна бататів, ямсу та као! Гаубау добре харчуються, дуже добре, а мукасекери не мають ніякої їжі…

Не дочекавшись кінця вождевої «промови», Павел поспитав:

— Звідки плем'я гаубау бере ямс і батати, мосанго й гріанго, сезам і као?

— В гаубау добра земля! А біла людина, яка вже багато місяців живе з ними, примусила землю родити ще більше плодів! Біла людина поробила їм нові мотики. Посіяла као, з якого гаубау печуть смачні коржі. Біла людина зачарувала землю!

Павел давно вже чекав цих слів. Він аж стрепенувся. Але, допитливо глянувши на му-касекера, схаменувся: не можна перед ним розкривати своїх карт! Тому, скориставшися з нагоди, коли вождь заходивсь упихати собі під наруччя подарований ножичок, Павел потаєнці підморгнув Домбові. Малий усе зрозумів: багато плескати язиком не варто.

— Чи бачив хто-небудь ту білу людину? — якнайбайдужіше запитав Балканов.

Вождь помовчав, подумав і відповів:

— Ні, ніхто з мого племені не бачив білу людину. Тільки моя горила розповідала про неї.

— Чому ж мукасекери не садять маніоки та бататів? — навмисне звів мову на інше Павел. — Чому не обробляють землю? Грунти тут добрі, угноєні й родитимуть багато бульб маніоки!

Зіщуливши яструбові очі, Саба зареготавсь.

— Гаубау — наші сусіди! — тіпаючись усім тілом, відповів він. — Їхня земля родить і для мого племені! Навіщо ж нам обробляти землю?

Павел спідлоба глянув на Сабу. Він уже переконався, що має справу з жорстоким грабіжником і розбишакою.

Павел попросив дозволу оглянути кілька осель. Вождь попередив про це плем'я, тричі засурмивши в бойовий ріг, і повів гостя вулицею-мостом до сусідів.

Хатини в мукасекерів були споруджені з очеретяних мат, укріплених жердинами. Стріхи з пальмового листя вже встигли вивітритись та побіліти і яскраво вимальовувались на тлі буйної зелені. Над входом до кожної оселі гойдавсь на мотузку людський череп і майоріла пір'їна птаха марабу, якого мукасекери вважали за оборонця племені. Цілі зграї дітлахів тікали вздовж повітряних вулиць і ховались по хатинах, звідки боязко визирали жінки.

Саба знову почав умовляти білу людину взяти участь у нічному нападі на гаубау.

— Біла людина не піде! — сердито відказав Павел. — А коли мукасекери самі нападуть на гаубау, то всіх до єдиного пронижуть невидимі стріли вогненного лука! Я запалю воду, й мукасекери вигинуть до ноги!

З несподіванки вождь аж зупинивсь, утупивши в географа ворожий погляд. Але Павел і оком не повів, добре знаючи, як цей розбишака боїться вогнепальної зброї.

Тим часом присурганивсь і чаклун. Вони з вождем, відійшовши трохи вбік, довго про щось перешіптувались. Нарешті чаклун запитав:

— Скільки разів повинен зійти молодик, доки біла людина дозволить нам рушити проти гаубау?

— Аді! — відповів Павел, показуючи два пальці.

— Чому це аж аді? — невдоволено буркнув чаклун.

— Стільки я пробуду в країні гаубау, й за цей час із ними не повинно скоїтись ніякого лиха!

Розпачливо похиливши голову, вождь глухо застогнав і довго стояв, утупивши очі в землю. Через деякий час чаклун нишком дав знак вождеві і якось дивно підморгнув до нього. Вони знову відійшли вбік і з хвилину перешіптувалися. Спочатку вождь несхвально метляв головою, але кінець кінцем вони, мабуть, дійшли згоди, й зраділий чаклун чимдуж метнувсь поміж хатинами.

Саба знову запросив гостя до себе додому. Тільки-но вони повсідались на леопардових шкурах, як пришелепався й старий чаклун, привівши за собою Сабину рабиню. Дівчина тримала в руках два дерев'яні келихи, вщерть повні пальмового вина. Дідуган умостивсь навпроти Павла, схвильовано пантруючи кожен його рух. Вождь був аж надто веселий. Порухом руки він люб'язно запросив гостя скуштувати вино нового врожаю.

— Чама-чама, біла людино з Місяця! — вигукнув він і смачно сьорбнув із свого келиха. — Ніде в світі немає такого тодді!

— З чого ви його виготовляєте? — запитав Павел.

— Наше тодді зроблене з меду, пальмового соку та цілющого зілля! — запишався вождь.

Балканов схвально похитав головою, а сам собі подумав, чи немає тут, бува, якої каверзи, й пильніше придивився до напою в обох келихах. У вождя вино було ясне та іскристе, а в Павловому келиху — малинове, з масними скалками на поверхні.

Це помітив і Домбо. Він глянув Павлові у вічі й сказав португальською мовою:

— Не пий, гамба! Цей старий шакал поклав у вино отруйне зілля! Він хоче, щоб гамба засни, доки мукасекери будуть напасти иа гаубау!

— Маєш рацію, друже! — лукаво посміхнувся Павел. — Нехай вони закручують по-своєму, а ми розкручуватимемо по-своєму…

— Але, якщо гамба не випий вино, вождь буде розлютитись! — стурбувався Домбо.

— Не хвилюйся! — заспокоїв його Павел. — Я запропоную свій келих чаклунові й скажу, що це такий звичай у білих людей. Отже ж примушу його