Читати книгу - "Смерть у Києві"

— Чом же не затримував?

— Розпоряджається всім великий князь Юрій.

— Ні, ми лиш гості, хазяїн тут князь Іван, — обізвався Долгорукий. — Не годилося б відразу вести мову про справи, князю Йване, але саме той чоловік, що ми його шукаємо, щойно став перед наші очі.

— Хто ж він? — Берладник питав не тому, що не здогадувався, а для підкреслення того, що справді він тут хазяїн і без нього ніщо не діятиметься, хоч би на те була найвища воля,

— Той самий Кузьма, який піддавався випробуванню твоєму.

— Ще вчора цей чоловік був сам по собі, — сказав Берладник, — віднині ж він залічений до моїх людей.

Нікому не належить. Ніхто над ним не владен.

— Лікар прибув аж з самого Києва, щоб знайти цього Кузьму й допитати його про вбивство князя Ігоря. Знаєш про смерть Ігореву?

— Чув. Але Кузьма тепер берладник. Вирвався з колишнього життя, покінчив з ним, починає життя нове. Чи ж наважиться хто порушити цей початок, втрутитися, знехтувавши нашою волею?

– Є річ, що стоїть понад усім, — зауважив Дуліб, який досі спокійно слухав, не втручаючись у князівські перемови.

— Що ж то? — поцікавився доволі мляво Берладник.

– Істина.

— Не бачу видимого зв'язку між істиною і сим Кузьмою.

– Існують сув'язі приховані. Обов'язок наш — відкривати їх.

— Та не тут, на кризі, коло ополонок, — всміхнувся Берладник. — Запрошував я гостей відразу до города, тепер шкодую, що запрошував не так, як слід. Вже нас там жде трапеза, хоч і без розкошів князівських, але щира і в теплі та дружбі.

— Ми поїдемо в твій город! — мовби не вірячи, вигукнула княжна Ольга. Біла хутряна шапочка збилася в неї набік, і хвиля мідявого волосся вирвалася на волю, упала на плече Ользі, сяйнула довкола таким пронизливо-дівочим і щасливим теплом, що Дуліб аж стрепенувся від несподіваної думки: «Та вона ж закохана в Берладника!» Однак відразу й відігнав од себе ту думку. Поміг йому ще й Іваниця, який торсав за лікоть Дуліба вже, мабуть, тривалий час, видно, дивуючись, що лікар не зважає на те торсання, заглиблений у свої розмірковування. Бо коли Дуліб нарешті глянув туди, де був Іваниця, то побачив таке, що забув про все на світі.

Іваниця роздягався. Так само швидко, рвучко, запекло, як і Кузьма перед тим, кидав просто на кригу своє вбрання, стрибаючи на одній нозі, стягав з другої чобіт, був уже без шапки, ще тільки й мав на собі що порти та сорочку.

– Іванице! — гукнув Дуліб. — Що ти?

— Потримай-но, лікарю, мої порти, щоб не примерзли до криги, поки я обернуся.

— Ошалів!

Берладники весело загукали до цього добровільного поринальника:

— Гей, приблудо, дівка ж тут!

— Сором долонею прикрий!

— Відмерзне!

Іваниця метнув з себе сорочку, затуляючи соромне місце долонею, розкарякувато підбіг до ополонки і шелеснув у воду, пішов углиб каменем, мовби намірявся втопитися. Та відразу й виринув у другій ополонці, подерся на кригу, так само сором'язливо затуляючись, розкарякувато побокував до Дуліба, вхопив сорочку, ніяк не міг просунути в неї голову, здивувався:

— Оце! Ніхто й попити не дає?

— Дайте йому чашу, — звелів своїм Берладник, і тоді ті, що були коло санного припасу, мерщій піднесли Іваниці аж дві чаші з питвом; і він пив, мов кіт, відпирхуючись, водночас з вистрибами надягав на себе порти.

— Навіщо ці витівки? — суворо спитав Дуліб, подаючи Іваниці чобіт. — Ошалів, чи що?

— Всі ми шаліємо час від часу.

— Не за тим їхали сюди.

— Хіба для цього вибираєш місце?

Іваниці цокотіли зуби, він ніяк не міг втишити дрож, що проймав йому все тіло.

— Побіг я, лікарю. Треба зігрітися.

Іваниця помчав крізь натовп, який розступався, пропускаючи цього київського відчайдуха, регіт супроводжував його, аж поки він вирвався на вільний простір. Сміялися й князі немало, а Долгорукий, впіввуха прислухаючись до розмови Дулібової з товаришем, недбало поспитав лікаря:

— Що він там про ковчег?

— Щось йому там сталося.

— Від добра під кригу не лізуть.

По тому сідали на коней, щоб їхати до города.

Іваниця ж тим часом уже добігав до брами. Забув і про ополонку, й про крижану воду, і про своє поринання попід кригою, коли світ над тобою набув русалково-зеленої безнадійності, серце зайшлося, віддих перехопило і вже й не віриш, що десь є свіжий вітер, потріскування морозу, жовтувате сонце над пущами, жіночий сміх. Але ж проринув, і вискочив на лід, і ось тепер мчав, мов молодий веприк, до города, задихався вже не від крижаних стисків озерної води, а від надміру тепла, що не знати звідки й бралося в Іваниці. Він розхристався до самого пупа, тепло бурхало з нього, мов з горшка, в якому кипить вода, зсунув на саму потилицю шапку, — тепло проривалося мовби й з голови, але ще більше назбирувалося в нього під шапкою, десь на потилиці, він пересовував шапку на бігу, — нічого не помотало.

— Оце! — подумав Іваниця. — Так і вмру від бігу, А станеш — замерзнеш на хрящ.

Прибрамні берладники не зупинили його. Раз біжить мокрий, виходить, чоловік побував в ополонці, отже — свій. Іваниця не питав їх про Кузьму, бо й так сподівався довідатися вже вскочивши в город, а почни розпитування коло брами, то ще викличеш підозру і розпізнають, що ти чужий, тоді весь його замір здасться ні на що і вийде, що прийняв він крижану купіль просто заради власної дурості.

Та влетівши в город берладницький, Іваниця відразу й пошкодував, що не вдався до розпитувань уже при брамі. Город, власне, й не город був, а щось таке, чого Іваниці в його мандрах ще не доводилося ніколи бачити. Тут все було не так. Щоправда, було торговище. Починалося, власне, від самої брами й тяглося мало не до протилежного валу. Посеред торговища, точніше великої площі, стояла церква, теж, як мало не в кожному порядному городі, але ж яка церква! Не дерев'яна, стара або нова, пишна чи убога, а з білого каменю, вся в химерному різьбленні від самої землі аж до верху; навіть у Києві не бачив Іваниця таких церков, а вже в Києві, здавалося, повинно бути все, що є на світі білому. Та не церква привертала увагу Іваницину, він чи й глянув на дім Божий хоч упівока, не до білого каменю й не до різьблення йому було; хотів знайти Кузьму, а де його міг тут знайти, цього вже ніхто б йому, мабуть, не сказав. Почати з того, що ніде не бачив Іваниця жодної душі. Ні людської, ні собачої. Так ніби