Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

сять разів, а на одинадцятий каже правду. Вона говорила Алланові, мовляв, кохає його, а він вірив. Коли ж Лео повернувся з плавання й застав Беатрісу вже заміжньою, то сприйняв це доволі спокійно, чи не байдуже. Але з Чорноводдя навіть не виїжджав. Бачились вони часто. Беатріса мала стількох покровителів! Вони з Лео були майже ріднею, як вона говорила, а Беатрісі в Чорноводді жилося так самотньо! Він же мав лиш одного-єдиного брата. Аллан довіряв дружині беззастережно — був просто засліплений її чарами. Він одвідував пацієнтів, а Лео тим часом підсолоджував молодій жінці години чекання. Врешті-решт, корабель, на якому плавав Лео, причалив до наших берегів, а коли незабаром відплив до Південної Америки, на його облавку опинилися й Лео з Беатрісою.

Чудний звук долинув од канапи, з її кутика. Якби співрозмовниці поглянули в той бік, то уздріли б, мов крейда, біле дитяче обличчя з витріщеними від жаху очима. Втім, не поглянули: робили собі мереживо й пліткували, вельми задоволені своїм життям.

— І що тоді сталося з доктором? Як він це пережив? — питала Каролін.

— Хто може знати на певно? Вернувся додому пізно ввечері. Дитя спало у своїй колисці, служниця сиділа побіля нього. Повідомила Алланові, що пані Барнлі поїхала з кузеном — проводить його і невдовзі повернеться. Аллан чекав. Таж не мав жодних сумнівів, ані підозр! Але вона так і не повернулася. І не думала вертатись. Уранці корабель відчалив. На облавку знаходилась і Беатріса — всі знали про це. Аллан не зронив ні слова, тільки заборонив вимовляти її ім’я у своїй присутності. Однак судно, на якому відплили коханці, затонуло. Таким був кінець Беатріси — її вроди, її сміху, її кохання.

— Проте не кінець її сорому, її ганьби, якими, зрештою, вкрила свій дім, свою родину.

— Ех, чоловік має пильнувати свою дружину… На милість Божу, дитино, — що тобі сталося?

Емілі стояла спереду від канапи й, здавалося, відштовхувала, обіруч відштовхувала від себе якогось невидимого ворога.

— Я вам не вірю! — крикнула вона розпачливо. — Не вірю, що мати Ільзи вчинила це. Не могла це вчинити… Ні! Ільзина мати? Ні! Ні! — в нестямі повторювала Емілі.

— Тримай її, Каролін! — гукнула тітка Ненсі.

Та Емілі бігом перетнула покій і стала на порозі.

— Не чіпайте мене! — крикнула вона палко. — Не чіпайте мене! Ви… Ви з насолодою мовите про цей випадок!

І вибігла з кімнати геть. Якусь хвилину тітка Ненсі почувалася присоромленою. То вперше її спіймали на гарячому, схопили за старого язика, ласого до всяких обмов, до смакування скандальних подробиць. Вона знизала плечима.

— Все одно це дівча не зможе прожити життя загорненим у вату. Я гадала, вона давно вже чула цю історію в Місячному Серпі. Ну, якщо тепер оповість, про що тут довідалася, тим двом цнотливим дівицям, то накличе на мою голову некволі громи. А ти, Каролін, припини вже нарешті випитувати в мене про всякі сімейні чвари у присутності того дівчиська. Ти геть ненаситна, коли йдеться про плітки. І це у твоєму віці! Я дивуюсь тобі. Ба більше: мені соромно за тебе!

По цій промові обидві далі взялися робити мереживо й снувати нескінченну нитку споминів. Емілі ж кинулася на ліжко в червоній кімнаті й гірко заплакала. Це жахливо! Ільзина мати втекла, полишивши напризволяще рідну свою дитину. Для Емілі цей вчинок був потворним, жорстоким, незбагненним, та й годі. Не могла в це повірити: тут не минулося без якоїсь помилки — так, безумовно!

«Може, відплиття заскочило Беатрісу зненацька, — силкувалася виправдати її Емілі. — Може, зійшла на палубу, щоб на прощання поцілувати двоюрідного брата, аж тут пролунав сигнал відплиття, підняли кітву й за хвилину вона з кораблем опинилася у відкритому морі. Повернутись на берег було вже незмога, тож мусила покинути любе своє малятко.»

Ця історія переслідувала Емілі цілими днями. Ні про що інше вона неспроможна була думати. Це мучило її трохи не фізично. Переживала справжній розпач. Боялася повернення до Місячного Серпа й зустрічі з Ільзою. Доведеться ретельно приховувати від неї жахливу правду. Адже Ільза ні про що не здогадувалася. Одного разу вона спитала Ільзу, де поховано її матір. Ільза відповіла: «Не знаю. Мабуть, на цвинтарі, де лежать усі Мітчели».

Емілі заламувала руки. Була рівною мірою вразлива до неподобства і горя людського, як до краси і щастя, а трагедія, про яку довідалася, викликала в ній і огиду, і гостре співчуття воднораз. Не припиняла думати про неї — ні вдень, ні вночі. Її життя в Поповому Ставі зазнало змін. Тітка Ненсі й Каролін уже не пліткували в її присутності. Емілі відчувала, що були задоволені, коли виходила з кімнати, бо тоді могли цілком розкріпачитись, діставали свободу говорити про що завгодно. Дівчинка не в силі була занотовувати свої думки і враження у книзі, подарованій кузеном Джиммі, ба навіть не здатна була писати до батька. Якась перепона виникла поміж нею і звичними її радощами. Чисте джерело її душі немовби зазнало отруєння.

Здавалось, ніколи в житті вже не звідає щастя — такою сильною була її реакція при першому, власне, зіткненні з гріхом і розпустою. А в глибині душі все одно ворушився сумнів, і Емілі казала собі: «Ні, не могла мати Ільзи так учинити!» Але як це довести? Ніяк! От і з’ясовано було «таємницю», що непокоїла її багато місяців, однак тепер сушила собі голову над іншою загадкою, ще «таємничішою»: чому Беатріса Барнлі не повернулася до свого дитятка?

В душі-бо Емілі жила непохитна віра: мати Ільзи відплила випадково, несамохіть. Тоді чому ж не повернулася? Ага: кораблетроща! Й вона загинула в безодні морській.

«Цікаво, — думала Емілі, — як довго ще