Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

- Гей ви, хло­пи, го­лод­ранці, безш­таньки, тор­бот­ру­си! - крик­нув Самійло Лащ, вис­ко­чив­ши на­пе­ред на коні. - Гай­да на пан­щи­ну! Гай­да до сви­ней! Вам, ко­за­кам, тільки свині за­га­ня­ти в хліви та че­ре­ду пас­ти, а не з на­ми, мосьци­ви­ми па­на­ми, во­юва­ти. Ви наші слу­ги, наші че­ля­динці, наші най­ми­ти, а не ли­царі.

- Он я ба­чу і сво­го ко­ню­ха Стецька, і сво­го ку­ха­ря Пхай­ла! - крик­нув один шлях­тич з ря­ду. - То це ж во­ни повтіка­ли до ко­заків ще з Гли­нян! Гей ви, най­ми­ти! Он там в та­борі сто­ять мої срібні по­лу­мис­ки не­миті, лож­ки та ножі не­терті! Гай­да до ро­бо­ти! Гай­да ви­но­си­ти по­миї та сміття! Ану, до по­мий­ниці!

- Які ви в дідька па­ни! - кри­чав Ган­жа на коні. - Які ви те­пер ли­царі! Он­деч­ки на вас дівчачі спідниці та на­мис­та на ши­ях! Пов­би­ра­лись, не­на­че дівки на му­зи­ки. Вам тільки б з ста­ри­ми ба­ба­ми вов­ну пряс­ти, а не во­юва­тись з на­ми. Ось по­же­не наш гетьман вас усіх в Крим. Бу­де­те ви там па­тин­ки та­та­рам здійма­ти, та­тар в п'яти цілу­ва­ти, а та­тар­кам па­тин­ки язи­ка­ми чис­ти­ти. Ку­ди вже вам би­тись з ко­за­ка­ми! Скуб­ти б вам тільки вов­ну з та­тар­ка­ми та пір'я дер­ти та­тар­кам на пе­ри­ни та та­тарських дітей в ко­лис­ках ко­ли­ха­ти! От які ви те­пер ли­царі! Ви вже зусім зам'яки­ни­лись і пе­ре­ве­лись на іцько­ву суч­ку.

- Ви пас­ту­хи, греч­косії, че­ред­ни­ки, по­го­ничі, хло­пи, хар­циз­ни­ки, та­тарські най­ми­ти, та­тарські по­пи­хачі! - кри­чав чванько Лащ з ко­ня.

- А ви всі па­ни ку­роїди, па­ни кач­коїди, гу­соїди, ко­зоїди, сви­ноїди! Ще й до то­го жа­боїди! ще й до то­го па­ни дерії й лю­доїди! Ви мо­ло­диці, ви ба­би, а не ли­царі! - кри­чав Ган­жа й ви­хав шаб­лею над го­ло­вою.

З вер­бо­ло­зу вис­ко­чив за­по­ро­жець на коні й крик­нув:

- Ось ми швид­ко пов'яже­мо вам білі руч­ки си­ри­цею та й по­же­не­мо в Крим. Ось дивіться, якої чу­до­вої си­риці на­го­ту­ва­ли вам ко­за­ки.

І ко­зак зняв з сідла пу­чок си­риці й за­ма­хав ним по­над го­ло­вою.

- Та й гар­на ж ки­ти­ця! Хоч на панську шап­ку чіпляй! По­куш­туєте й ви ту­рецької та­вол­ги на га­ле­рах. Там-то смач­на, як вен­герське ви­но! - крик­нув Ган­жа.

- Понастромлюємо ми вас на залізні палі, як наст­ром­лю­вав ко­заків ваш дур­ний По­тоцький, та обс­та­ви­мо шля­хи од Києва аж у Крим. Ото бу­дуть гарні віхи з вас на зи­му!

- Та не­варт на їх збав­ля­ти й паль! Ось ми пос­та­ви­мо оті чер­воні опу­да­ла по своїх го­ро­дах ля­ка­ти го­робці та во­ро­ни, - крик­нув один ко­зак з хлопів. - Ось з вас зос­та­неться швид­ко са­ма мер­ва та пе­реїди! са­ма не­потріб та по­терть. Ви при­ходьки на Ук­раїні, приб­лу­ди, а ми тут па­ни.

Один шлях­тич, розд­ра­то­ва­ний лай­кою, не втерпів і вис­ко­чив на коні та й крик­нув до Ганжі:

- Ти лай­дак! ти мій «льокай»! На, здіймай мені чо­бо­ти! Оце твоя ро­бо­та! Тобі сам бог приз­на­чив мені чо­бо­ти здійма­ти, а ме­не бог приз­на­чив, щоб тобі в по­ти­ли­цю по­ти­лиш­ни­ки та в бо­ки та в спи­ну сту­са­ни да­ва­ти.

- То й здійму! Ду­маєш не зде­ру з те­бе сап'янців! - крик­нув Ган­жа й ки­нувсь, як опе­че­ний, на шлях­ти­ча.

Коні ста­ли диб­ки і не­на­че об­ня­лись за шиї цуп­ки­ми но­га­ми та ко­пи­та­ми, вче­пи­лись один од­но­му в мор­ди зу­ба­ми. Шаблі задз­веніли, заск­ре­го­та­ли, не­на­че зу­ба­ми. І шлях­тич швид­ко од­ра­зу впав до­до­лу і зад­риґав чер­во­ви­ми сап'янця­ми. Ган­жа крик­нув на сво­го джу­ру, джу­ра зняв сап'янці. До Ганжі прис­ко­чив ще один шлях­тич. Знов злетілись до­ку­пи два коні, як два ор­ли, ладні ви­дер­ти ла­зу­ря­ми один од­но­му очі. І знов по­ко­тив­ся шлях­тич з ко­ня й прос­тяг­ся в бо­лоті. Прис­ко­чи­ло ще кільки шлях­тичів, і во­ни впа­ли. Ко­ли це нес­подіва­но з кущів вис­ко­чив на коні ко­зак, ро­дом во­лох, давній Ган­жин во­рог. Він вда­рив Ган­жу з по­ти­лиці спи­сом в спи­ну. І впав слав­ний Ган­жа од зрад­ницької ру­ки, і поліг на траві ряд­ком з ок­са­ми­то­ви­ми кун­ту­ша­ми та чер­во­ни­ми сап'янця­ми.

Герці роз­ви­ну­лись од краю ко­зацько­го ста­ну до краю. Од краю до краю лисніла ла­ва, не­на­че дов­га стрічка, вит­ка­на з чор­них та чер­во­них ни­ток, об­ни­за­на зо­ло­ти­ми блискітка­ми. Шаблі лисніли, кун­туші во­ру­ши­лись і мет­ля­лись, і ко­за­ки й па­ни на ко­нях би­лись, то нас­ка­ку­ва­ли одні на дру­гих, то одс­ка­ку­ва­ли, не­на­че чер­воні та жов­то­га­рячі птиці шу­га­ли низько по­над зем­лею й потім па­да­ли нес­подіва­но на зе­лені лу­ки, щоб вже більше не здійма­тись і не літа­ти.

До са­мо­го смер­ку би­лись ко­за­ки та па­ни на гер­цях. І тільки чор­на ніч роз­ве­ла во­рогів на обид­ва бо­ки. Польські пол­ки ос­ту­пи­лись за річку. Ко­за­ки вер­ну­лись до сво­го ста­ну.

Князь Єремія вис­лав і своїх жовнірів би­тись а ко­за­ка­ми, що сто­яли на са­мо­му кінці ко­зацько­го та­бо­ру за Пи­ляв­кою. Цілий день гар­цю­ва­ли йо­го жовніри, пе­рей­шов­ши річку вбрід, сти­ка­лись з ко­за­ка­ми, би­лись в гус­тих спо­тич­ках з ни­ми на гер­цях. Ба­га­то впа­ло Єреміїних хо­роб­рих жовнірів, ба­га­то впа­ло й ко­заків. Але князь Єремія не ки­нув­ся усім військом в бит­ву; він бо­яв­ся, що не йо­го си­ла, і пев­но до­жи­дав­ся, по­ки князь Домінік не ру­шить усього сво­го війська на Бог­данів табір.

Другого дня польське військо знов по­ли­лось трьома ла­ва­ми і пе­рей­шло Пи­ляв­ку. Ко­за­ки рап­том га­ря­че ки­ну­лись в бит­ву. Дов­го вой­ду­ва­лись ко­за­ки із жовніра­ми, тис­ну­ли їх до річки, би­лись зав­зя­то й та­ки од­тис­ну­ли їх до са­мо­го бе­ре­га. Пан Йор­дан му­сив усе зад­ку­ва­ти й по­да­ва­тись на­зад, а далі й тіка­ти на­зад че­рез брід. Ко­за­ки за­хо­пи­ли брід і об­ко­па­ли бе­ре­ги шан­ця­ми. Ще сон­це сто­яло ви­со­ко на небі, як Бог­дан дав при­каз по­ки­ну­ти бит­ву. Ко­за­ки за­раз ос­ту­пи­лись: во­ни, оче­ви­дяч­ки, зу­мис­не од­ни­ку­ва­ли од бит­ви.

- Що це за знак? - го­во­ри­ли по­ля­ки. - Ма­буть наші во­ро­ги щось не­доб­ре за­ду­ма­ли про­ти нас, що ніби зу­мис­не од­ни­ку­ють од бит­ви.

Поляки ос­ту­пи­лись до сво­го та­бо­ру. В ко­зацько­му та­борі ста­ло ти­хо. Польські при­водці ди­ву­ва­лись, не вга­ду­ючи, з якої при­чи­ни ко­за­ки од­хи­ля­ються та од­ни­ку­ють од бит­ви.

Настав вечір тем­ний та чор­ний: вже ля­го­ма ви­пав туч­ний дощ. В польсько­му та­борі ста­ло ти­хо. Князь Домінік роз­дяг­ся, ліг в пу­хо­ву постіль у своєму на­меті і вже по­чав дріма­ти. Ко­ли це вже в пізні об­ля­ги в ко­зацько­му та­борі підняв­ся страш­ний гам та га­лас: за­сур­ми­ли в сур­ми, зат­ру­би­ли в тру­би, за­гур­котіли в буб­ни. Вда­ри­ли в руш­ниць та гар­мат. Ти­сячі го­лосів крик­ну­ли: «Алла! Ал­ла!»

- Що це та­ке? - крик­нув князь Домінік і схо­пив­ся в пос­телі. - Чо­го це та­кий ґвалт підня­ли ко­за­ки?

Поли на­ме­ту одс­ло­ни­лись. В на­мет