Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

- Що це за знак? - пи­та­ли во­ни в кня­зя Домініка, по­витріщав­ши з ди­ва ка­ла­мутні од сон­ності очі.

- І сам я то­му невідо­мий, - го­во­рив сон­ний Домінік, кліпа­ючи та лу­па­ючи очи­ма та про­ти­ра­ючи їх, не­на­че він за­по­ро­шив їх чимсь.

А гар­ма­ти рев­ли за річкою, руш­ниці лус­ка­ли, не­на­че си­па­ли го­ро­хом. Тру­би рев­ли, як не­са­мо­виті. Кри­ки міцніша­ли, все дуж­ча­ли та дуж­ча­ли. До на­ме­ту позбіга­лись значні па­ни пол­ков­ни­ки, ду­же стри­во­жені та збен­те­жені, не­на­че во­ли на ре­вищі.

- Може це хло­пи за­ду­ма­ли втіка­ти, зля­кав­шись на­ших списів? Не­дур­но ж во­ни так за­рані по­ки­ну­ли бит­ву, - го­во­рив князь Домінік.

- Ні! це ма­буть оте пек­ло збун­ту­ва­лось про­ти сво­го са­та­ни: пев­но ко­за­ки ски­ну­ли з гетьманст­ва Хмельницько­го та оце ви­би­ра­ють собі но­во­го нас­то­яте­ля на гетьма­на або й но­во­го гетьма­на, - про­мо­вив Ко­нец­польський.

- Ой ні! Ой ні! Чи не прий­шли ча­сом оце вве­чері та­та­ри на підмо­гу ко­за­кам? - ска­за­ли наз­до­гад де­котрі па­ни.

Але в ко­зацько­му та­борі од­ра­зу ста­ло ти­хо. Гам та га­лас ущух од­ра­зу. Па­ни розійшли­ся по на­ме­тах з тяж­ким не­до­мис­лом. Князь Домінік пірнув в по­душ­ки, але не міг зас­ну­ти. Сумні дум­ки во­ру­ши­лись в йо­го го­лові й про­га­ня­ли сон. Домінік був злий і на та­тар, і на ко­заків, і на панів за те, що стур­бу­ва­ли йо­го на­да­рем­но.

«Взяла б йо­го ли­ха го­ди­на! Чорт на­пав Єремію та панів! І чом би то бу­ло не по­ми­ри­тись з ко­за­ка­ми? А те­пер ка­чай­ся в яко­мусь на­меті під до­щем та сльотою. І вис­па­тись тобі не да­дуть га­разд! Та ще мо­же та­та­ри і в Крим по­же­нуть, як пог­на­ли ста­рих гетьманів. Ли­хий би взяв вас усіх з та­та­ра­ми вкупі!»

Не спа­ли й інші па­ни тієї ночі. Навіть пан Ост­ро­рог по­ки­нув Овідія, бо не міг чи­та­ти, і так са­мо не спав тієї ночі.

Не спав тієї ночі і князь Єремія: жовніри з Тиш­ке­ви­че­вої ко­рог­ви десь упійма­ли яко­гось по­па й світом при­ве­ли йо­го в польський табір до кня­зя Домініка. То був ко­зацький шпи­гун, уб­ра­ний в ря­су і пос­ла­ний Бог­да­ном в польський табір. По­пові скру­ти­ли ру­ки на­зад, за­че­пи­ли ру­ки на­ли­га­чем і по­тяг­ли на бан­ти­ну, щоб че­рез му­ки вивіри­ти й до­пи­та­тись в йо­го прав­ди.

- Не муч­те ме­не! я вам роз­ка­жу усю щи­ру прав­ду! - кри­чав ко­зак в попівській рясі. - Хмельницький так пе­ре­ля­кав­ся ва­шої си­ли, що оце вже хотів тіка­ти. Але вчо­ра ля­го­ма при­був до йо­го Ка­раб­ча-Мур­за й привів на підмо­гу ко­за­кам со­рок ти­сяч та­тар. Швид­ко прий­де й сам хан Кримський.

На панів най­шов страх. Кож­ний з їх пам'ятав Кор­сунську бит­ву, кож­ний знав, що та­та­ри пог­на­ли в Крим обох гетьманів і півшос­та ти­сяч по­ляків.

Другого дня, в се­ре­ду, тільки що підня­лось сон­це, Бог­дан ру­шив свої пол­ки до Пи­ляв­ки, а спе­ре­ду вис­та­вив та­тар. Тиміш привів всього чо­ти­ри ти­сячі та­тар. Щоб на­ля­ка­ти панів, Бог­дан звелів одяг­ти в та­тарську оде­жу ще кільки ти­сяч ко­заків. Та­та­ри ки­ну­лись до річки і крик­ну­ли: «Алла! Ал­ла!»

Усі жовніри, усі па­ни ки­ну­лись до зброї, вхо­пи­лись за шаблі та руш­ниці. На їх на­пав страх та жах. Во­ни збіга­лись і хап­ком ста­ва­ли в ря­ди, ку­ди хто пот­рап­ляв. Ніхто не слу­хав ні ко­ман­ди, ні за­га­ду. Пол­ки по­хап­цем ру­ши­ли на та­тар та ко­заків. Вже та­та­ри й полк Чор­но­ти пе­рес­ко­чи­ли че­рез греб­лю і ки­ну­лись на пе­редні польські пол­ки. По­ля­ки би­лись зав­зя­ту­ще. Але Чор­но­та зу­мис­не буцім не всто­яв і по­дав­ся од на­тис­ку жовнірів на­зад, за греб­лю, пе­рей­шов греб­лю і ос­ту­пив­ся да­ле­ченько за річку. За ним слідком ос­ту­пи­лись і та­та­ри. Пал­кий пан Вітовський пог­нав­ся слідком за ни­ми з своїм пол­ком че­рез греб­лю, за ним слідком побігла шлях­та Мінсько­го пол­ку. За нею Ос­солінський та Ко­рецький ско­чи­ли че­рез греб­лю з Во­линським пол­ком. А Чор­но­та ос­ту­пав­ся з своїм пол­ком все далі та далі на ши­ро­ку ни­зи­ну, не­на­че тікав од панів з пе­ре­ля­ку. Але він за­ма­ню­вав по­ляків хит­ро­ща­ми, щоб во­ни ввігна­лись в ко­зацький табір. Польські па­ни ду­ма­ли, що ко­за­ки втіка­ють, і гна­лись за ни­ми, що бу­ло си­ли.

На ни­зині сто­яв лег­кий ту­ман. Па­ни зо­па­лу гна­лись, до­ки в ту­мані не натк­ну­лись на армію са­мо­го Хмельницько­го. Ко­ли це нес­подіва­но з ту­ма­ну во­ни по­чу­ли го­лос Хмельницько­го: «За віру, мо­лодці, за віру!»

Тим ча­сом нові польські ко­рог­ви все набіга­ли че­рез греб­лю на мок­ру ни­зи­ну, спов­пи­лись на греблі і ли­лись річкою на ши­ро­кий плис­ко­ва­тий простір. Зна­ме­на ма­нячіли і не­на­че летіли на­пе­ред над го­ло­ва­ми, не­на­че гна­лись за ни­ми, як чер­воні птиці роз­чепірив­ши кри­ла. Вже ни­зи­на вкри­лась польським військом, не­на­че чер­во­ним ма­ком. Шаблі, підняті вго­ру, бли­ща­ли й ми­готіли.

З ту­ма­ну з однієї до­ли­ни в од­ну мить не­на­че з во­ди вир­ну­ло Бог­да­но­ве військо, крик­ну­ло, грюк­ну­ло ра­зом, на­че в один го­лос. Лу­на пішла по­над бе­ре­га­ми. Ко­за­ки ки­ну­лись би­тись ру­кош­ма. За­лисніли ко­зацькі шаблі, заб­ли­ща­ли гострі спи­си. Ко­за­ки вда­ри­ли на польські пол­ки за­ра­зом. І поліг в од­ну мить увесь полк Сен­до­мирський, поліг і Во­линський до ос­таннього чо­ловіка. Впа­ло два пол­ки, не­на­че тра­ва в лузі під гост­ри­ми ко­са­ми. По­ляг­ли до­рогі кун­туші, не­на­че пиш­ний квітник, ско­ше­ний на­род­ною ко­сою. Мо­чарі вкри­лись не­на­че чер­во­ни­ми маківка­ми. Ок­са­ми­тові кун­туші за­баг­ни­лись гря­зю­кою.

- Гей, мо­лодці! до­би­вай­те до ос­тан­ку яс­но­вельмож­них! Не­ма для їх жа­лю! - крик­нув Бог­дан.

Козаки ру­ши­ли по тру­пах до греблі, де стов­пи­лись па­ни. Па­ни од на­тис­ку по­си­па­лись з греблі в во­ду, їх по­нес­ла й по­то­пи­ла Пи­ляв­ка. Ок­са­ми­тові чер­воні та жовті кун­туші вкри­ли пруд­ку річку, не­на­че квітчас­те ве­ле­тенське ла­тат­тя га­ря­чо­го краю. Ба­га­то по­ляг­ло знач­них панів і на мо­ча­рах. Ба­га­то їх і по­то­пи­лось. Впав у во­ду і пан Вітовський, шу­бовс­нув і пан Ос­солінський, канц­лерів небіж. Обид­ва якимсь ди­вом не по­то­пи­лись і вилізли на бе­рег.

А ко­за­ки вже пе­рес­ко­чи­ли че­рез греб­лю і вріза­лись в польські пол­ки, би­ли, ко­ло­ли, різа­ли й топ­та­ли. «Тоді па­ни ора­ли зем­лю спи­са­ми і ус­те­ля­ли бо­ло­та пра­по­ра­ми, не чва­ни­лись, що роз­же­нуть чор­но­ту та го­ло­ту на­гай­ка­ми», - ка­же тодішній літо­пи­сець Са­мо­ви­дець, що сам ба­чив на свої очі панську по­ги­бель.

Вітовський та Ос­солінський якось вилізли з во­ди, сіли на коні й по­ко­ти­ли до кня­зя Домініка з страш­ною звісткою. Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі, а ко­зацькі шаблі все бли­ща­ли. Ба­га­то по­ляг­ло ко­заків, а ще більше впа­ло до­до­лу шля­хетських голів на зем­лю. На по­ляків на­пав жах і страх. Хто не впав до­до­лу, ки­нувсь навтіка­ча, скільки бу­ло си­ли. Вже ко­за­кам не бу­ло з ким і би­тись. Свіжі польські пол­ки вже не ви­хо­ди­ли в по­ле на бит­ву од стра­ху.

Потомились ко­зацькі ру­ки. По­щер­би­лись шаблі об шля­хетські